й задумався, чи варто розказувати їй про відстороненість, що тепер панувала між нами, та зрештою лише знизав плечима.
– Моя сестра зараз живе у Лондоні, якщо не помиляюсь. А брат у Відні.
– Значить, ти бачиш їх хіба зрідка?
– Так… ми майже взагалі не бачимося.
Альва витягла косяк з-поміж моїх пальців. На його кінці знову затлів червоний вогник. Альва зробила радіо голосніше й заплющила очі. Якийсь час вона сиділа нерухомо. А потім, не розплющуючи очей, взяла мене за руку. Нічого більше, просто взяла і тримала. Я міцніше стис її долоню. Вона зробила те саме. А потім знову відвела руку.
На вихідних Марті після довгого мовчання неочікувано завітав у гості. Оглянувши мою кімнату, він повів мене до своєї машини, купленого у попереднього власника «мерседеса». Я ніколи не міг до кінця зрозуміти, чим саме брат займався, крім того що вивчав інформатику, та, очевидно, він успішно заробляв у декількох проектах. Незадовго до цього він зі своїм колишнім сусідом Тоні та ще одним одногрупником при грошах заснував фірму, діяльність якої була пов’язана з абсолютно абстрактними для мене поняттями «мережа» та «інформація». Здавалось, гіркі інтернатівські роки загартували волю Марті; минуле, теперішнє і майбутнє стали для нього трьома сходинками, що стрімко вели вгору.
– Думаєш, твоя фірма себе виправдає? – поцікавився я.
– Усі бігтимуть до нас, – всміхнувся Марті. – Ми маємо силу в яйці.
Ми дійшли до автівки. Я зрадів, побачивши, що брат приїхав не сам, а з Тоні. Тоні був таким же спортивним, як і за шкільних часів, і жував яблуко, розслаблено спираючись на двері машини.
– Моро, Жуль, – сказав він.
– Бреннер, Антон, – сказав я.
Ми обнялися. Коли я декілька років тому приєднався до інтернатської команди легкоатлетів, ми з Тоні часто разом тренувалися в качалці, а після цього іноді йшли випити по гальбі пива. Він вчив мене різних трюків і карткових фокусів та постійно розпитував про Ліз. Пізніше, коли ще одна операція на коліні поставила хрест на його спортивній кар’єрі, Тоні заявляв, що має право компенсувати цю невдачу одруженням з Ліз.
Коли я нагадав йому про це, Тоні наморщив брови.
– Так що, вона таки нарешті відповіла на мого листа?
Утрьох ми рушили до озера. Марті захоплено передвіщав геніальне майбутнє інтернету («Це буде новий світ, Жулю, розумієш? Старий світ майже віджив своє, і скоро ми всі знову зможемо стати першопрохідцями»), а я тим часом розглядав його: рівний проділ, окуляри без оправи, плетені шкіряні туфлі. З чорного кокона аутсайдера-заучки вилупився стильний гарвардський випускник. І хоча обличчя мого брата важко було назвати симпатичним, для цього ніс був завеликий, а губи затонкі («Обличчя мов із недбалого ескізу від Семпе»[11], – якось сказала Ліз), зараз Марті виглядав куди краще, ніж за шкільних часів, і світився ентузіазмом.
– Твій брат стане першокласним менеджером, це я завжди знав, – промовив Тоні. – А я лише тримаюсь поряд.
Та деяких дивацтв
Жан-Жак Семпе, французький художник-карикатурист.
