вона, і в цьому питанні мені почулося схвалення.
Сьогодні я більше не можу згадати, про що ми говорили після цього, але пам’ятаю, як мама раптом підвелась з дивана і поставила платівку з піснею «Via Con Me» у виконанні Паоло Конте. Мати простягнула мені руку.
– Жулю, послухай, – сказала вона, коли ми вже танцювали. – Якщо захочеш підкорити якусь дівчину, потанцюй з нею під цю пісню. Після цього вона точно буде твоєю.
Мама засміялася. Лише роки по тому я усвідомив, що то був єдиний раз, коли вона говорила зі мною на рівних.
Незадовго до того, як батьки вирушили з дому, між мною та батьком відбулася невелика суперечка. Я хотів би описати нашу розмову так, як сам протягом довгого часу відтворював її в пам’яті.
Я випадково проходив повз спальню, де батько якраз пакував речі. Він виглядав напруженим.
– Добре, що ти тут. Мені треба з тобою поговорити.
Я став на порозі, прихилившись плечем до одвірка.
– Про що?
Він не одразу перейшов до справи. Почав зі звичних зауважень про старших хлопців, які йому не дуже подобалися, про те, що я опинився в «поганій компанії». Але потім усе-таки заговорив про свій різдвяний подарунок, фотокамеру.
– Вона все ще лежить у кутку. Ти жодного разу нею не фотографував, хіба ні? Ти її навіть до пуття не роздивився.
Мені раптом стало його шкода, і я присоромлено відвів погляд.
– Це справді цінна річ. У твоєму віці я б страшенно зрадів такому подарунку.
– Я не знаю, як нею користуватись. Вона така важка і стара.
Батько підвівся і підійшов ближче. Його довготелеса постать нависла наді мною.
– Це класика, розумієш? – У цю мить його обличчя набуло майже юнацького вигляду. – Вона краща за сучасні камери. Це фотоапарат з душею. Коли ми повернемось, я покажу тобі, як нею працювати, як проявляти плівку і робити світлини. Домовились?
Я невпевнено кивнув.
– У тебе чутливе око, Жулю. Я дуже зрадію, якщо ти колись почнеш фотографувати, – сказав батько, і я назавжди запам’ятав ці слова.
Що ще лишилось у мене в пам’яті від того вечора? Те, що мати на прощання поцілувала мене в лоб. Я, напевно, не менше тисячі разів згадував цей поцілунок, останні обійми, її запах та її заспокійливий голос. Згадував так часто, що зрештою втратив усяку впевненість у тому, що це відбулося насправді.
Ми з братом і сестрою всі вихідні сиділи вдома, граючи з тіткою в «Барикади»[9] (єдиною метою Ліз, як завжди, було заблокувати Марті за допомогою двох білих каменів), а ввечері я готував для усіх омлет з грибами за маминим рецептом.
В суботу ми з Ліз ходили в кіно, і коли батько зателефонував, вдома був лише Марті. Вони з мамою чомусь захотіли зостатися ще на день-два і винайняли автівку, щоб з’їздити в Бердіяк.
Я не мав нічого проти такого плану і радів у передчутті маленьких подарунків і сиру, котрі батьки повинні були привезти з півдня Франції.
А потім
Стратегічна настільна гра, розроблена Вернером Шьоппнером у 1959 році; оригінальна назва – «Malefiz» (нім. арх.
