тематики пропонує В. Лободаєв. Звертаю увагу на його книжку «Революційна стихія. Вільнокозачий рух в Україні 1917–1918 рр.». Уже навесні 1917 р. в Україні за/від/роджується «вільне козацтво» – парамілітарні сільські та волосні загони, які до осені того самого року об’єдналися в курені та кіш Вільного козацтва. Часто в літературі трапляється твердження про 60 тисяч «вільних козаків». Цифра ця неточна, але дає уявлення про масовість руху. В ньому було багато особливостей та характерних ознак, але в умовах наростання економічної та політичної кризи в країні на перший план виходили функції місцевої самооборони. Фактично це була модель, за якою формувався повстанський рух наступного року. Відома ключова роль «вільного козацтва» у Звенигородсько-Таращанському повстанні влітку 1918 року.
В історичній літературі склалося загальне враження про 1917 р., принаймні до жовтня, як про демократичну фазу революції. Однак це далеко не так, у цей період відбувалися накопичення та спонтанні викиди деструктивної енергії. Особливо вони помітні на селі, у протистоянні селян з поміщиками. Сотні маєтків було розгромлено – це часто робили вчорашні фронтовики, які поверталися додому зі зброєю та лівою ідеологією. Людина з рушницею починала відігравати в житті села особливу роль. Не випадково дослідники вказують на те, що значна частина повстанських ватажків мала у своїй біографії військову сторінку.
Цікавим і, на мою думку, перспективним майданчиком для інтелектуальної провокації та дискусії є спроба обіграти певну близькість, спорідненість таких явищ, як повстанський рух та отаманщина в армії УНР. У пропонованій читачеві книжці є цілий розділ, присвячений отаманщині, який вийшов з-під пера Ю. Митрофаненка, автора окремої монографії на цю тему («Українська отаманщина 1918–1919 рр.» – Кропивницький, 2016). У форматі вступної статті немає місця для розлогої дискусії. Загалом згоджуючись із загальним описом отаманщини та її негативною оцінкою, яку дав автор, сформулюю деякі застереження. Зокрема, непереконливо звучить теза про українську національну специфіку отаманщини, її ґрунтування на традиціях козацького самоврядування. Чи треба шукати коріння сваволі і непослуху, відсутності військової дисципліни та субординації в традиціях XVII–XVIII століть? Вони значно ближчі до революційного часу, зародились і виросли на розвалинах старої російської армії 1917 р., коли військові були активно втягнені в політичний процес, а дисципліна – порушена виборністю командного складу, масовим дезертирством, небажанням дивізій та полків виконувати накази, особливо наступати. Першим державним інститутом Росії Керенського, який повністю деградував і розвалився, був інститут армії, за ним впала решта.
Нові революційні армії – і червона більшовицька, і українська – формувалися спочатку на принципі добровільності як парамілітарні структури, народні ополчення, з виборним командуванням, з тісною прив’язкою до локальної території дій навколо своєї малої батьківщини.
