була «переднаціональною»[1], його демократичні ідеали – «архаїчно-локальні» і часто «антиетатистські», свідомість «напівархаїчна» і «аграрно-локальна»[2] а селянське повстанство – «явище дополітичне»[3].
До того ж революційне піднесення і політична боротьба не стали однозначним каталізатором модернізації політичних поглядів та поширення національної свідомості. З огляду на власне специфічне розуміння селянами понять «закон», «справедливість», «демократія», «влада», «автономія» тощо політичні заклики часто мали і зворотній ефект. Наприклад, аналізуючи особливості сприйняття селянами постанови УЦР від 3 червня 1917 р., в якій містився заклик «до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні», В. Скальський доходить висновку, що вже тоді формувалося підґрунтя для майбутньої отаманщини, повної нівеляції авторитету державної влади та аграрних самоуправств[4].
1917–1921 рр. стали часом чи не найтривалішої в новітній історії глибокої кризи легітимності влади. Поряд з гострою політичною боротьбою, яка розгоралася в українських містах, посилювалися непокора й опір селянства будь-якій центральній владі. У 1919 р. антидержавність дій і настроїв селянства досягла піку в неодноразових змінах політичної лояльності, утворенні селянських «республік», самосудах і погромах, жорстоких вбивствах. Проте перші прояви цих деструктивних тенденцій були ще за два роки до того, в період революційної ейфорії навесні 1917 року. Перше, що робили революційні «активісти» в містах і містечках українських губерній, – роззброювали колишню царську поліцію. Щомісяця наростав і селянський антипоміщицький «екстремізм» – від «мирних» акцій (потрава посівів, вирубування лісу тощо) до захоплення та самочинного розподілу поміщицьких земель, розгрому маєтків, привласнення майна, вбивства поміщиків. І. Куташев стверджує, що вже у вересні 1917 р. почалися селянські повстання, які фактично переростали у селянську війну проти Тимчасового уряду і великих землевласників, особливо на Правобережній Україні[5].
У вересні—жовтні 1917 р. сталося 849 селянських виступів, 90 % з яких – це захоплення майна, землі, худоби, продовольства й реманенту. У листопаді—грудні 1917 р. селянська боротьба за землю вийшла на новий рівень – захоплення поміщицьких маєтків. Селяни перейшли до масових погромів. Поміщики чинили збройний опір, а селяни створювали охоронні дружини[6].
Чому ці події не вважаються антивладними повстаннями? Адже їхній розмах цілком співставний з повстаннями літа 1918 р. проти влади П. Скоропадського. Можливо, тому що тогочасна влада (Тимчасовий уряд і Генеральний секретаріат) фактично не чинили опору, а жертвами були «контрреволюційні» поміщики?
Але ж місцевим представникам влади УНР від того було не легше. У листопаді 1917 – січні 1918 рр. губерніальні і повітові комісари Правобережжя та начальники місцевих відділків міліції постійно
Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине, 1918–1919 годы. Очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских движениях. – М., 1997. – С. 43.
Лозовий В. Ідеологічні орієнтації українського селянства в добу революції (1917–1921 рр) // Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ століття. Збірник. – К., 2007. – С. 281–282; Лозовий В. Проблеми політичної культури українського селянства в добу Центральної ради (1917–1918 рр). // Проблеми історії України ХІХ – ХХ ст. – Випуск ХІІ. – К., 2006. – С. 167–173.
Михайлюк О. В. Селянство України в перші десятиліття ХХ століття: Соціокультурні процеси. – Дніпропетровськ, 2007. – С. 340.
Скальський В. В. Образ Центральної Ради у свідомості селян на початковому етапі Української революції // Український історичний журнал. – 2008. – № 1. – С. 55.
Куташев І. В. Селянський рух в Україні (березень 1917 – квітень 1918 р.). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – К., 2003. – С. 9.
Куташев І. В. Селянський рух в Україні доби Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.): монографія. – К., 2012.– С. 143–144.
