отримуємо лише тонке глузування. На мою думку, це свідчить про те, що він тільки на словах погоджується зі звинуваченнями. У випадку, сповненому нюансів, як цей, широкий загал має право…
Цього він не може дозволити.
– У цьому випадку немає жодних нюансів, – кидає у відповідь.
– …широкий загал має право знати, – продовжує вона, досвідчено підвищуючи голос і з легкістю перекрикуючи його, – з чим саме погоджується професор Лур’є, а отже, за що йому виносять вирок.
– Якщо йому винесуть вирок, – додає Матабан.
– Якщо йому винесуть вирок. Якщо ми не підійдемо до цієї справи з кришталево чистим розумом і якщо не надамо кришталево чітких рекомендацій, у чому можна звинуватити професора Лур’є, ми знехтуємо своїм обов’язком.
– Я переконаний, докторе Рассул, що наш розум кришталево чистий. Питання в тому, чи так само кришталево чистий розум професора Лур’є.
– Саме так. Ви висловили точнісінько те, що я хотіла сказати.
Розумніше було б притримати язика, але він цього не робить.
– Що коїться в моїй голові, це моя справа, а не ваша, Фародіє, – говорить він. – Чесно кажучи, від мене вам потрібна не відповідь, а сповідь. Ну що ж, я не сповідатимусь. Я скористався своїм правом і зробив заяву. Я винен у тому, у чому мене звинувачують. Ось моя заява. І рухатися далі я не готовий.
– Пане голово, я мушу висловити протест. Тут ідеться не лише про голі формальності. Професор Лур’є визнає провину, але я запитую себе, чи справді він почувається винним, чи просто робить це для проформи й сподівається, що ми поховаємо цю справу під стосом папірців і забудемо про неї? Якщо він просто робить це для проформи, я наполягаю, щоб ми призначили йому найсуворіше покарання.
– Дозвольте нагадати вам, докторе Рассул, – уриває її Матабан, – що суворість покарання не залежить від нас.
– Тоді ми мусимо рекомендувати найсуворіше покарання. Щоб професора Лур’є негайно звільнили й позбавили всіх матеріальних допомог і привілеїв.
– Девіде. – Це голос Десмонда Суорца, котрий досі не промовив жодного слова. – Девіде, ви впевнені, що обрали найкращий метод, аби впоратися з цією ситуацією? – Суорц повертається до голови комісії. – Пане голово, як я вже казав, коли професора Лур’є не було в кімнаті, я справді вважаю, що ми, члени університетської спільноти, не можемо ставитися до свого колеги з холодним формалізмом. Девіде, ви впевнені, що не хочете відкласти слухання, щоб мати можливість обміркувати все і, можливо, проконсультуватися?
– Для чого? Що мені обмірковувати?
– Серйозність вашої ситуації, яку ви, як на мене, несповна розумієте. Грубо кажучи, ви ось-ось утратите роботу. У наш час таким не жартують.
– То що ви порадите мені робити? Прибрати зі свого тону те, що доктор Рассул називає тонким глузуванням? Залитися слізьми щирого каяття? Чого буде достатньо, щоб урятуватися?
– Вам, можливо, нелегко в це повірити, Девіде, але ми за цим столом не ваші
