що сталося?
Маргарет: Ну, її сини…
Хелен: Ніби вона вже не вистраждала достатньо. Ледь не померла, поки народила двох таких великих хлопців. Вони ж були майже як буйволи, а тут таке.
Маргарет: Здається, її обидва сини…
Хелен: Ти будеш доїдати пудинг? Не проти, якщо я візьму?
Рут: Та кажи вже, Маргарет!
Маргарет: Ну, це може прозвучати трохи дивно, але вони…
Хелен: І зараз її сини думають, що вони можуть літати. Який сором!
Маргарет: …Її сини думають… вони думають, що можуть літати.
Рут: Думають, що вони можуть літати?
Маргарет: Так, вони думають, що можуть літати. Вони більше ні про що не говорять.
Хелен: А вона ж нещодавно пофарбувала будинок. Вони тепер, напевно, будуть змушені поїхати з міста…
Як тільки ти відходиш на крок від стада і дозволяєш засвітитися своєму справжньому «я», одразу відчуваєш, немов стоїш перед ротою солдатів, які збираються тебе розстріляти (особливо якщо те, що ти хочеш зробити, є чимось надзвичайним і виходить за межі зони комфорту інших). Ось чому так багато людей із криком утікають від життя, якого вони так прагнуть. Дозволити, щоб на тебе лише поглянули, – уже ризик. От, наприклад, як ми ставимося до знаменитостей: кожен їхній рух критикують, обговорюють, оцінюють, їх намагаються сфотографувати без макіяжу. Не дивно, що половина з них опиняється у реабілітаційних центрах.
Ти відповідальний за те, що кажеш і робиш. Але ти не відповідальний за те, що інших людей це бісить.
Коли двоє людей прийшли в кінотеатр на один і той самий фільм, то одна людина може просидіти увесь сеанс із почервонілими очима, витративши цілу упаковку серветок, відчувати спустошеність і зворушитися цим фільмом більше, ніж будь-яким іншим в історії кінематографу, в той час як інша по закінченні показу піде до каси й обурено вимагатиме, щоб їй повернули гроші за квиток, бо, на її думку, це був найкращий приклад окозамилювання для глядача та найгірший мотлох, який будь-коли показували на екрані.
Один фільм – два різні враження. Чому?
Тому що йдеться не про кіно, а про глядачів.
Те, що інші люди думають про тебе, не має нічого спільного з тобою, а стосується їх самих.
І тут головне – не позбутися самокритики, а надмірно не впиватися похвалою. Немає нічого поганого в тому, щоби зашаріло прийняти комплімент, але якщо ти постійно шукаєш чийогось схвалення – мовляв, ти достатньо хороший, крутий, талановитий чи вартий чогось, – усе, ти попався. Бо якщо твоя самовартісність ґрунтується на думках інших людей, то ти віддаєш їм усю владу над собою і стаєш від них залежним. Ти продовжуєш наздоганяти щось, над чим уже не маєш контролю, і якщо це «щось» раптом сфокусується на чомусь іншому чи змінить свій напрям і вирішить, що ти йому більше не цікавий, криза ідентичності тобі гарантована.
Єдине, що має значення, – це те, що є істиною саме для тебе. І якщо ти не втратиш цього і не зіб’єшся з дороги, то будеш
