дуже обережно висловив думку, що збудник супергрипу може ще бути живий. У такому разі дитина може загинути. То була тривожна думка (у Ґлена Бейтмана, подумала вона, завжди дещиця тривожних думок знайдеться), але, якщо мати має імунітет, то…?
А проте чимало з їхніх людей втратили дітей в епідемію.
Так, але це означає…
А що це означає?
Ну, з одного боку, це може означати, що всі ці люди – просто епілог людського роду, його коротка кода. Вона не хотіла, не могла в це вірити. Якщо це правда…
Хтось ішов вулицею, завертав убік, щоб проскочити між сміттєвозом, який стояв двома колесами на тротуарі, і стіною ресторану під назвою «Кухня Перл-стрит». На одному плечі в нього була легка куртка, а в руці – чи то пляшка, чи то вогнепальна зброя з довгим дулом. У другій руці в нього був папірець, можливо, з адресою, судячи з того, як він поглядав на номери будинків. Урешті він зупинився перед їхнім. Зупинився і якийсь час дивився на двері, наче замислився, що робити далі. Френні цей чоловік нагадував приватного детектива з якогось старого телесеріалу. Вона стояла менш ніж у двадцяти футах[69] над його головою і опинилася в делікатній ситуації. Якщо вона гукне цього чоловіка, той може злякатися. Якщо ні, то він почне стукати й розбудить Стюарта. І що це він робить зі зброєю в руці… якщо це справді зброя?
Він раптом підняв голову й подивився вгору – може, щоб перевірити, чи горить світло. Френні й далі дивилася вниз. Їхні погляди зустрілися.
– Боже милосердний! – закричав чоловік на тротуарі. Він несамохіть зробив крок назад, потрапив ногою в канаву і впав на сідниці.
– Ой! – одночасно вигукнула Френні і теж відсахнулася на своєму балконі. За її спиною у глиняній вазі на підставці ріс великий хлорофітум. Френні, не бачачи, зачепила рослину. Та похитнулася, майже прийняла рішення пожити ще трохи – і раптом кинулася на плитку балкону з гучним тріском.
Стю в спальні хропнув, перевернувся на другий бік і продовжив спати.
На Френні – що, мабуть, можна було передбачити – напав сміх. Вона затисла рот обома руками й щосили стиснула ними губи, але сміх усе одно прорвався тихим хрипким шепотом. Оце так грація, подумала вона й знову зайшлася безгучним сміхом у долоні. Коли б він припхався з гітарою, можна було б цю чортову вазу на нього скинути. «О соле міо…» – БАБАХ! Від стриманого сміху в неї аж живіт заболів.
Знизу почувся змовницький шепіт.
– Гей, там… на балконі… цить!
– «Цить», – прошепотіла до себе Френні. – Яка краса – «цить!»
Їй конче треба вийти, доки вона не почне іржати, як коняка. Френні ніколи в житті не вдавалося як слід стримати сміх, якщо він уже її розбирав. Вона швидко пробігла темною спальнею, схопила більш солідний (і скромний) халат із гачка на дверях ванної і побігла коридором, долаючи сміх, утримуючи обличчя, наче гумову маску. Вона вискочила на сходовий майданчик і пройшла один проліт униз, доки сміх вирвався на волю. І ще два поверхи
Приблизно 6 м.
