був у цьому будинку, коли ми щойно приїхали в Боулдер, але доволі давно звідси пішов. Він зараз на Арапаго, це в західній частині міста. Коли хочеш, дам його адресу й поясню, як дістатися.
– Буду вдячний. Але почекаю до завтра, тоді до нього вирушу, певне. Я другий раз так ризикувати не буду.
– Ти знайомий з Гарольдом?
– І так, і ні: так само, як і з тобою. Хоча, правду кажучи, я тебе уявляв зовсім по-іншому. Як таку блондинку-валькірію з картини Френка Фразетти,[70] може, з парочкою 45-каліберних пістолетів на поясі. Але в кожному разі радий знайомству.
Він простяг руку, і Френні, заскочено всміхаючись, її потисла.
– Боюся, я геть не уявляю, про що ти говориш.
– Сідай-но на бордюрчик, розкажу.
Френні сіла. Примарний вітерець прокотився вулицею, женучи перед собою папірці й ворушачи листя в’язів перед будинком суду в трьох кварталах від них.
– У мене є дещо для Гарольда Лодера, – сказав він. – Але це має бути сюрприз, так що якщо побачиш його раніше – мовчок і теде.
– Добре, домовилися, – сказала Френні, ще дужче заінтригована.
Ларрі підняв свою зброю – і то виявилася зовсім не зброя, а довгошия пляшка вина. Він розвернув її під кутом, так що можна було прочитати напис на етикетці: «Бордо» вгорі, а нижче дата – 1947 рік.
– Найкраще з витриманого бордо цього століття, – оголосив Ларрі. – Ну принаймні так казав мій старий друг. Руді його звали. Прийми й упокой Господи його душу.
– Але 1947 рік… це ж сорок три роки тому. Воно… цей саме… не зіпсувалося?
– Руді казав, що гарне бордо не псується. Хай там як, а я його від самого Огайо віз. Коли вже це вино погане, то це погане вино здалеку.
– І це для Гарольда?
– Це і ще отаких купа, – він витяг щось із кишені куртки і дав їй. Френні не треба було читати напис, щоб зрозуміти, що то за штука. Вона розреготалася.
– Батончик «Пейдей»! – вигукнула вона. – Гарольдів улюблений… але як ти здогадався?
– То ціла історія.
– Так розкажи!
– Розкажу. Жив собі колись такий Ларрі Андервуд, і приїхав він із Каліфорнії до Нью-Йорка навідати свою любу матусю. Це була не єдина причина його приїзду, але решта були дещо неприємніші, то хай буде красива і шляхетна причина, гаразд?
– Чом би й ні? – погодилася Френні.
– І дивіться, якась зла чаклунка чи то якісь довбодятли з Пентагону напустили на країну велику чуму, і не встигнеш сказати: «Ось прийшов Капітан Трипс» – як майже всі у Нью-Йорку померли. І матуся Ларрі теж.
– Співчуваю. Мої тато з мамою теж.
– Так – усі мами і тати. Коли б ми всі надіслали іншим листівки зі співчуттями, то всі листівки б на це пішли. Так от, Ларрі виявився одним із щасливців. Він вибрався з міста з дамою на ім’я Рита, яка не була дуже готова до того, що сталося. І Ларрі, на жаль, теж не був готовий їй із тим допомогти.
Відомий американський художник, працював у стилі фентезі та наукової фантастики; малював комікси, плакати, ілюстрації, був мультиплікатором тощо.
