середини ХІХ – початку ХХ століття, – не є бездоганно об’єктивними. До них теж може бути багато зауважень: чи насправді наявні матеріали відбивають світогляд тогочасних людей, чи це певна інтерпретація збирачів етнографічного матеріалу; чи не «редагували» останні (під кутом свого бачення) зібрані записи, залишаючи, приміром, те, що вважали значущим; чи не надавали пріоритету дослідники власним уявленням (або уявленням тогочасного суспільства), проводячи селекцію емпіричного матеріалу; чи точно відтворювали чоловіки-етнографи жіночий світ тощо[3].
Не останню роль в об’єктивності етнографічних джерел відіграє й контекст здійснення запису: опис обставин запису, середовища, у якому цей запис зроблений, реакція та манери оповідача тощо[4].
З упевненістю сказати, за яких обставин зроблений той чи інший запис та чи є він об’єктивним відтворенням тогочасних світоглядних уявлень і повсякденних практик, складно. Але наявний матеріал дає змогу принаймні зробити спробу реконструкції світоглядних уявлень, вірувань, пересторог, а також реальних практик, пов’язаних із жіночою фізіологією та тілесністю, не претендуючи на стовідсотково достовірне віддзеркалення реальної ситуації в тогочасному суспільстві.
Джерела із запропонованої тематики є регіонально неоднорідними, а часом і взагалі поодинокими (зокрема відомості про «притулу» наявні лише з Київщини); відтак важко зрозуміти, чи дослідники з якоїсь причини не фіксували такого роду матеріал, чи просто такої традиції не було. З огляду на це реконструйовані вірування та світоглядні уявлення, пов’язані з жіночою фізіологією та тілесністю, слід вважати скоріше припустимими, ніж безапеляційно ствердними.
Хоча тон монографії, з описаних вище причин, задають джерела, їх коментування й аналіз здійснено з урахуванням досягнень сучасної вітчизняної етнології та напрацювань попередників, з опорою як на фахову вітчизняну етнографічну (основний масив становить саме вона), фольклорну та історичну літературу, так і на роботи зарубіжних колег, насамперед російських і білоруських, та деякі праці американських (перш за все ті, які стосуються дослідження слов’янської етносексології). Також застосовано запропонований ними теоретико-методологічний інструментарій. З-поміж наукових підходів найбільш доцільним для застосування у дослідженні виявився соціобіологічний підхід, а саме: яким чином біологічні інстинкти утримувалися в рамках соціальних норм.
Народна культура предметно й масово починає привертати увагу етнографів та збирачів-аматорів у середині ХІХ ст., що пов’язується з бурхливим розвитком української етнологічної науки[5], хоча підґрунтя її формування було закладене ще в період Київської Русі – доби накопичення етнографічного матеріалу[6].
Хоча
Щиро дякую пані Оксані Кісь за те, що звернула мою увагу на проблематику джерел, та надану можливість скористатися її польовими матеріалами.
Бріцина О. Українська усна традиційна проза: питання текстології та виконавства. – К., 2006. – С. 146–153; Бріцина О., Головаха І. Прозовий фольклор села Плоске на Чернігівщині: Тексти та розвідки. – К., 2004. – С. 38–56.
Насамперед, завдяки створенню у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873-1876 рр.) та наполегливій праці вчених, які увійшли до нього: В. Антонович, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Драгоманов та ін. Дет. див: Горленко В., Кирчів Р. Історія української етнографії. – К., 2005. – С. 317–334; Капелюшний В. П., Казакевич Г. М., Чернищук Н.В. Українська етнологія у європейському контексті (друга половина ХІХ – 20-ті рр. ХХ ст.). – Вінниця, 2013. – С. 26–46.
Горленко В., Кирчів Р. Історія української етнографії. – С. 111–112.
