иво скопіювати, просто виконуючи інструкції. Натомість у книжці я намагаюсь окреслити загальні принципи й подати конкретні приклади того, як деякі люди, дотримуючись їх, перетворюють нудне й позбавлене сенсу існування на життя, сповнене радості. На цих сторінках ніхто не обіцяє швидких і легких шляхів. Але зацікавлені читачі знайдуть там достатньо інформації для переходу від теорії до практики.
Аби зробити книжку якомога легшою для сприйняття, я уникав виносок, посилань та інших засобів, що їх зазвичай використовують у наукових працях. Я спробував подати результати психологічних досліджень та ідеї, отримані в результаті інтерпретації цих досліджень, так, щоб кожен освічений читач міг оцінити й застосувати їх у своєму житті, незалежно від його чи її освіти і спеціальних знань.
Однак для читачів, настільки цікавих, щоб досліджувати наукові джерела, на яких ґрунтуються мої висновки, у кінці цієї книжки я помістив доволі розлогі примітки. Вони прив’язані не до конкретних посилань, а до сторінок у тексті, на яких обговорюються певні питання. Наприклад, поняття «щастя» згадується на першій же сторінці. Читачі, котрим цікаво знати, на яких працях базуються мої твердження, можуть звернутися до розділу приміток й у посиланні знайти короткий опис Арістотелевих уявлень про щастя, а також згадки про сучасні дослідження із цієї теми з відповідними цитатами. Примітки можна читати як іще одну, дуже стислу й насичену технічними деталями, «тіньову» версію оригіналу.
На початку будь-якого видання прийнято згадувати тих, хто посприяв його створенню. У цьому випадку це неможливо, оскільки список імен був би майже таким за обсягом, як і сама книжка. Однак кільком людям я особливо вдячний, і хотів би скористатися можливістю сказати їм про це. Насамперед це Ізабелла, що як дружина і друг прикрашала моє життя понад двадцять п’ять років і чиї редакторські рішення допомогли сформувати цю роботу. Марк і Крістофер, наші сини, від яких я дізнався, мабуть, не менше, ніж вони від мене. Джейкоб Гетзелс, мій нинішній і майбутній наставник. Серед друзів і колег я хотів би виділити Дональда Кемпбела, Говарда Гарднера, Джин Гамільтон, Філіпа Хефнера, Хіроакі Імамуру, Девіда Кіппера, Дага Кляйбера, Джорджа Кляйна, Фаусто Массіміні, Елізабет Ноель-Нойман, Джерома Сінгера, Джеймса Стиглера і Брайана Саттон-Сміта – всі вони, так чи інакше, допомагали мені, надихали й підбадьорювали.
Із моїх колишніх студентів і співробітників найбільший внесок у дослідження, що лежать в основі викладених на цих сторінках ідей, зробили Рональд Греф, Роберт Кубі, Рід Ларсон, Жан Накамура, Кевін Ратунде, Рік Робінсон, Айкуйя Сато, Сем Уелен і Марія Вонг. Джон Брокман і Річард П. Кот надали кваліфіковану професійну підтримку цьому проекту й допомагали в роботі від початку до кінця. Остання, але не менша подяка – за кошти на збирання й аналіз даних, щедро надані впродовж минулого десятиліття Фондом Спенсера. Я особливо вдячний колишньому президенту Фонду Г. Томасу Джеймсу й нинішньому – Лоуренсу А. Креміну, а також Маріон Фолдет, віце-президенту Фонду. Звісно ж, ніхто зі згаданих вище осіб не несе відповідальності за ті недоліки, які, можливо, трапляться в книжці, – це виключно моя власна провина.
Чикаго, березень 1990
1
Новий погляд на поняття «щастя»
Вступ
Двадцять три століття тому Арістотель дійшов висновку, що понад усе на світі чоловіки та жінки прагнуть щастя. Тільки щастя люди прагнуть заради нього самого, а будь-яка інша мета – здоров’я, краса, гроші або влада – цінується тільки тому, що її досягнення, як ми сподіваємося, зробить нас щасливими. Багато що змінилося з часів Арістотеля. Наші знання про світи, що складаються із зірок та атомів, розширилися неймовірно. Давньогрецькі боги видаються безпорадними дітлахами порівняно з нинішнім людством і силами, якими ми тепер володіємо. Але в цьому, найважливішому, питанні за минулі століття дуже мало що змінилося. Ми розуміємо, що таке щастя, не краще, ніж Арістотель, а стосовно знання про те, як досягти цього благословенного стану, можна стверджувати, що нам узагалі нічим похвалитися.
Попри те, що зараз ми маємо міцніше здоров’я й живемо довше; попри те, що навіть найменш забезпечені з нас володіють матеріальними благами, немислимими ще кілька десятиліть тому (в палаці «короля-сонця», Людовіка XIV, було лише кілька ванних кімнат, стільці були рідкістю навіть у багатих домах середньовіччя, а жоден римський імператор не мав змоги увімкнути телевізор, коли йому ставало нудно); попри колосальні наукові знання, якими ми володіємо нині, люди часто вважають, що їхнє життя минає марно, що замість того, аби повнитися щастям, їхні роки спливають у тривозі й нудьзі.
Може, така доля людства – ми не спроможні реалізуватися повною мірою, і кожна людина завжди прагне більшого, аніж може мати? А може, ця поширена недуга, яка часто псує навіть найдорогоцінніші моменти нашого життя, є результатом того, що ми шукаємо щастя не там? Мета книжки полягає в тому, щоб за допомогою деяких інструментів сучасної психології дослідити найдавніше питання: коли люди почуваються найбільш щасливими?
