через три сходинки водночас, на четвертий поверх. Я знала, що він мешкав у номері 148, тож, шаріючись і задихаючись, постукала в його двері.
– Зайдіть, – гукнув він, і я відчинила двері, вже шкодуючи й втрачаючи впевненість; адже він, мабуть, щойно прокинувся, оскільки пізно повернувся вчора вночі, і досі ще в ліжку, зі скуйовдженою головою, роздратований.
Він голився, стоячи перед відчиненим вікном, накинувши на піжаму піджак із верблюжого хутра, тож у своєму фланелевому костюмі й важких черевиках я почулася незграбною й надміру ошатно одягненою. Я виглядала останньою дурепою, коли мені здавалося, що поводжуся театрально.
– Що ти хотіла? – запитав він. – Щось важливе?
– Я прийшла попрощатися, – відповіла я, – сьогодні вранці ми їдемо.
Він поглянув на мене, а тоді поклав бритву на умивальник.
– Зачини двері, – сказав він.
Я зачинила їх за собою і стала, неабияк присоромлена, опустивши руки.
– Що це ти таке верзеш?
– Це правда, ми сьогодні від’їжджаємо. Збиралися їхати пізнішим потягом, але тепер їй закортіло поїхати раніше, і я злякалася, що ми більше не побачимося. Я подумала, що мушу побачити вас перед від’їздом, щоб подякувати.
Ці ідіотські слова зірвалися мені з язика, як я й уявляла. Я заклякла на місці й зніяковіла; ще мить – і я сказала б, як мені з ним було класно.
– Чому ти не повідомила мене раніше? – запитав він.
– Вона це вирішила тільки вчора. Все робилося поспіхом. У суботу її донька відпливає до Нью-Йорка, і ми – також. Ми зустрінемося в Парижі й відпливемо з Шербура.
– Вона забирає тебе з собою до Нью-Йорка?
– Так, але я не хочу. Мені там усе ненависне; я почуватимуся там жалюгідно.
– Тоді, заради Бога, навіщо тобі з нею їхати?
– Ви ж знаєте, я мушу. Я працюю за зарплату. Я не можу собі дозволити її покинути.
Він знову взяв до рук бритву й змив з обличчя піну.
– Сядь, – мовив він. – Я – швидко. Одягнуся у ванній і за п’ять хвилин буду готовий.
Він узяв зі стільця свої речі, жбурнув їх на підлогу у ванній і зайшов туди, брязнувши дверима. Я всілася на ліжку й почала гризти нігті. Ситуація здавалася нереальною, і я почувалася нікчемою. Мені було цікаво, що він думав, що збирався робити. Я окинула оком кімнату – це була звичайна чоловіча кімната, неприбрана й безлика. Багато взуття – більше, ніж йому могло б знадобитися, – і стрічки краваток. Туалетний столик був порожній, за винятком великої пляшки шампуню й пари щіток для волосся зі слонової кістки. Жодних світлин. Жодних миттєвих фотографій. Нічого такого. Я інстинктивно пошукала їх, думаючи, що мала би бути бодай одна біля ліжка або посередині камінної дошки. Одна велика, у шкіряній рамці. Натомість там були лише книжки та портсигар.
Він зібрався, як і обіцяв, за п’ять хвилин.
– Ходімо
