руки на колінах, спостерігаючи за тим, як він ставить на стіл кавник і глечик із молоком.
– Ви не розумієте, – мовила я, коли офіціант пішов, – я не з тих, на кому одружуються.
– Що ти, в біса, таке говориш? – сказав він, поглянувши на мене й відклавши ложечку.
– Я не впевнена, – повільно проказала я. – Я не знаю, як пояснити. Я не належу до вашого кола.
– Що таке це «моє коло»?
– Ну… Мендерлей. Ви ж розумієте, що я маю на увазі.
Він знову взяв ложечку й набрав мармеладу.
– Ти майже така ж невігласка, як і місіс Ван Гоппер, і така ж нерозумна. Та що тобі відомо про Мендерлей? Мені вирішувати, чи є тобі місце в Мендерлеї. Невже ти гадаєш, що це необдумана пропозиція? Думаєш, я її роблю, бо ти розповіла мені, що тобі не хочеться до Нью-Йорка? Думаєш, я пропоную тобі вийти за мене заміж з тієї ж причини, з якої, ти думала, я возив тебе на автомобілі й у перший же день пригостив вечерею, так? Через те, що я такий добрий? Так?
– Так, – відповіла я.
– Колись, – продовжив він, намащуючи товстий шар мармеладу на тост, – ти зрозумієш, що філантропія не належить до моїх сильних сторін. Утім не думаю, що зараз ти взагалі що-небудь розумієш. Ти мені не відповіла. Ти вийдеш за мене заміж?
Гадаю, що навіть у найпалкіші миті я не припускала такої можливості. Одного разу, упродовж кількох миль їдучи з ним у машині мовчки, я придумала собі недолугу історію про те, що він дуже захворів, почав, вочевидь, марити й покликав мене виконувати обов’язки медсестри. У своїй історії я дійшла до того, що змочувала йому скроні одеколоном, а тоді ми дісталися готелю, і на тому все й закінчилося. Іншим разом я уявляла, що живу в сторожці на території Мендерлея, а він час від часу до мене навідується й сідає навпроти вогнища. Ця неочікувана розмова про одруження збила мене з пантелику, гадаю, навіть шокувала. Це було так, наче мені запропонував одружитися сам король. Це звучало неправдоподібно. А він продовжував їсти мармелад, немовби це було найзвичайнісінькою річчю в житті. У книжках чоловіки ставали перед жінками на коліно й усе відбувалося при місячному сяйві. Не під час сніданку, не так.
– Схоже, моя пропозиція тобі не до вподоби, – проказав він. – Перепрошую. Я думав, що ти мене кохаєш. Нічогенький удар по моєму марнославству.
– Я вас кохаю, – відповіла я. – Я вас страшенно кохаю. Через вас я дуже засмутилася й проплакала цілу ніч, бо думала, що більше ніколи вас не побачу.
Коли я це сказала, пам’ятаю, він засміявся й простягнув над столом до мене руку.
– Нехай благословить тебе Бог, – мовив він. – Одного дня, коли тобі виповниться тих поважних тридцять шість років, на які, за твоїми словами, ти так чекаєш, я нагадаю тобі про цей випадок. І ти мені не повіриш. Шкода, що ти виростеш.
Я вже була присоромлена й розлючена його сміхом. Отже, жінки не зізнаються в такому чоловікам. Мені ще багато чого доведеться навчитись.
– Отже, домовились, так? – запитав він, продовжуючи їсти тост із мармеладом. – Замість того, щоб бути компаньйонкою місіс Ван Гоппер,
