у четвер він замислено брів вичищеним до ковзкого тротуаром і підійшов до Майриного будинку рівно пів на шосту (затримка, яку його мати схвалила б). Він чекав на ґанку із меланхолійно приплющеними очима і детально обмірковував свій прихід: він неквапно перетне кімнату і звернеться до місіс Сен-Клер із ретельно виваженою інтонацією:
«Люба місіс Сен-Клер, мені украй прикро через запізнення. Але моя гувернантка (він затнувся, усвідомлюючи, що це непереконливо), але ми з дядьком мали важливу зустріч. Знаєте, я познайомився з вашою чарівною донькою у школі танцю».
Потім він буде потискати усім руки, легко вклонятиметься на іноземний манер ошатним маленьким панночкам, кивне хлопцям, які будуть стояти осторонь невеликими групками.
Дворецький (один із трьох в Міннеаполісі), недбало вклонившись, відчинив двері. Еморі зайшов до середини, сам зняв шапку і пальто. Він був трохи вражений, не почувши радісного вигуку із сусідньої кімнати, і зробив висновок, що зустріч, мабуть, доволі формальна (він це схвалив, як схвалив і дворецького).
– Але міс Майра… – сказав він.
На його подив, дворецький зухвало вишкірився.
– Ну… – процідив той. (Він не здогадувався, що акцент кокні повністю руйнує ефект від його зовнішнього вигляду.) Еморі холодно зміряв його поглядом. – Власне, – продовжував дворецький, голос його раптово підвищився, – вона зараз сама. Усі гості поїхали.
Еморі відібрало мову від раптового переляку.
– Що?
– Вона очікувала Еморі Блейна. Себто вас, мабуть? Її матінка сказала, що коли ви приїдете до п’ятої тридцять, вам обом доведеться доганяти їх на «паккарді».
Відчай Еморі досягнув апогею, коли з’явилась Майра, закутана по самі вуха в хутряне манто. Обличчя її було відверто невдоволене, і вона заледве зберігала люб’язну інтонацію.
– Привіт, Еморі.
– Привіт, Майро… – він пояснив, як йому прикро.
– Але ж ти врешті-решт приїхав?
– Так, дозволь пояснити. Ти, мабуть, не чула про автокатастрофу? – почав він свою оповідь.
Очі Майри округлились.
– А хто там був?
– Ну, дядько, тітка і я, – продовжував він із відчаєм.
– І хтось загинув?
Еморі витримав паузу і ствердно кивнув.
– Невже твій дядько? – вигукнула вона.
– Ні… лише кінь, – сірий такий…
Тут дворецький не витримав і захихотів.
– Мабуть, у коня заглух мотор… – припустив в’їдливо він (Еморі, зціпивши зуби, готовий був послати його на шибеницю).
– Гаразд, їдьмо вже, – сказала Майра холодно. – Розумієш, Еморі, сани були замовлені на п’яту, і всі зібрались тут, отже ми не могли чекати.
– Але ж я не міг нічого вдіяти!
– І мама наказала почекати до пів на шосту. Ми їх доженемо
