уява намалювала нічний тютюновий дебош, блідого Еморі, він похитувався від отруєних нікотином легень. Вона вигукнула.
– О, Еморі, навіщо? Це дуже шкідливо!
– Мені байдуже… – продовжував він похмуро, – у мене вже звичка. Знаєш, я робив багато такого, що якби моя сім’я взнала… – він дав її уяві можливість домалювати страхітливі картини. – Знаєш, я був у кабаре минулого тижня…
Майра була у захваті. Він сумно підняв на неї свої зелені очі.
– У всьому місті ти одна мені подобаєшся найбільше з-поміж усіх дівчат. – І в пориві почуттів він вигукнув: – Ти – чарівна!
Майра не була впевнена у правдивості почутого, але це звучало так стильно, хоча і доволі зухвало.
На вулицю спадали сутінки. Коли лімузин раптово завернув, її штовхнуло до нього, і вони доторкнулись руками.
– Тобі не слід курити, Еморі… – прошепотіла вона. – Хіба ти цього не розумієш?
Він заперечливо хитнув головою.
– Усім байдуже…
Майра мить вагалась.
– Але мені не байдуже…
Щось сколихнулось всередині Еморі.
– Не може бути! Ти ж закохана у Фроґґі Паркера! Адже всі про це знають.
Запанувала тиша, Еморі радів. Було щось чарівливе в Майрі, що куталась від тьмяного прохолодного повітря тут, у затишку салону. Вона була мов маленький клубочок, загорнений у хутро, із пасмами золотавого волосся, що кучерями вибивалося з-під шапочки.
– Але ж я теж закоханий… – Він зупинився, почувши вдалині звук молодечого сміху. Вдивляючись через замерзле скло, вздовж ліхтарів, які освітлювали вулицю, він побачив темні контури веселої компанії на санях. Діяти треба було швидко. Він різко нахилився вперед і схопив Майру за руку (чи то пак за великий палець).
– Накажи йому їхати прямо в Мінегагу… – палко прошепотів він. – Я хочу поговорити з тобою… Я мушу поговорити з тобою!
Майра побачила всю компанію попереду і раптом уявила свою матір (прощавайте, правила пристойності!). Вона заглянула в його очі.
– Зверніть у цей провулок, Річарде, і їдьте прямо в клуб Мінегага! – гукнула вона у переговорну трубку. Еморі, зітхнувши із полегшенням, опустився на подушки.
«Я можу її зараз поцілувати… – подумав він. – Закладаюсь, що зможу! Точно зможу!»
Небо над головою було подекуди прозоре, подекуди туманне, і ніч довкола була свіжою, наче вібрувала. Від сходинок заміського клубу простягались стежки – чорні вигинисті лінії на білому покривалі, велетенські снігові кучугури окреслювали їхні межі, як сліди гігантських кротів. Вони затримались на мить на сходах і задивились на білий святковий місяць.
– Такий блідий місяць, як тепер, – Еморі зробив непевний жест, – робить усіх таємничими. Знаєш, ти подібна зараз на юну відьмочку, без шапки, із скуйовдженим волоссям… – Її руки підхопились зібрати волосся. – Ні, облиш, ти виглядаєш чудово…
Вони
