У голосі Богдана додалось категоричності.
– Мені теж. А щодо того, то я – уже, – зашепотів середньовічний змовник.
– Що ніколи – не схоже, – усе так же холодно мовив Богдан.
– Гаразд. Не ображайся, – почав відступати Трев. – Тут у мене в кабінеті Андрій Григорович Никонов. У нього є дещо цікаве. Так що стартуй: десять хвилин на макіяж і двадцять на дорогу.
– Помнож усе на два й додай шістнадцять, – запропонував Лисиця «альтернативний» варіант.
– Зачекай. Десь був калькулятор. Бо такі розрахунки не для міліцейської голови… – Трев продовжував жартувати, заражаючи цим і Лисицю. – Це багато, Богдане… Добре, за сорок хвилин радий буду бачити.
– Чергового не забудь попередити, щоб не було, як учора.
– Обов’язково… Тобто – не буде. Гаразд, рушай з низького старту. В темпі. Чекаю.
«Так. Машину брати не хочеться… Та й снігом уся закидана. Поки відкопаєш, поки прогрієш, запізнишся однозначно, – почав накидати план. – На 438-ій маршрутці й зручніше, і швидше».
Творчість знову відкладалась до кращих часів (хоча, куди вже краще?). Розчаровано плямкнувши, почав швидко збиратися. Так, поголитися. Процес рятування розумно-вродливого фейса (жарт) від густої набридливої щетини відверто не любив. Сама думка про подразнення на шиї вже зводила захисний вал страху, упоратися з яким під силу тільки непереможному «треба!». Одягтися. Тут усе навпаки. Прикрашання тіла симпатичним «шматтям» виносило одразу на сьоме небо. Бо краса, помножена на красу, давала в результаті саму досконалість (знову жарт).
І вже після всього цього – вперед!
Маршрутку чекав недовго (пощастило). До зупинки причалив тезко – чудо корейської автомобілебудівної думки жовтого кольору. Зібране в Україні. Такий дивний збіг імені людини й назви автобуса Лисиці подобався не дуже. І хоча історії про вибір саме цього слова не знав, гадав, що залізяку можна наректи й вишуканіше.
Мабуть, відчуваючи ворожість до назви й до себе з боку цього напарфумленого чепуруна, автобус єхидно засичав – дверима, – але Богдана таки впустив (прибуток – понад усе!).
Маршрутка напівпорожня (якщо повною вважати завантажену під саму стелю, де пасажири заздрять оселедцям у бочці). Але Вищі Сили пішли далі: салон мав кілька вільних місць. Узагалі, в транспорті Богдан ніколи не сідав. Залишав цей привілей для інших. Та сьогодні вирішив скористатись і сам. Опинився поруч із чоловіком років після шістдесяти, що тримав перед собою невелику газету. Зрозуміло. Випадковий сусіда зосереджено розгадує кросворд. Це заняття поглинуло його цілком. Богданові навіть здалося, що той перебував у іншому, паралельному, світі, створеному відразу на очах у всіх «з матеріалу замовника», де почувався затишно й комфортно і де мав статус беззастережного володаря. Можливо, людське щастя саме таке? І ми, ненадовго потрапляючи сюди, підживившись його енергією, забуваємо про все, тому що все перестає для нас існувати через нашу енергетичну наповненість, і на мить прирівнюємося
