собою:
– Я ж з ним домовлявся… І що ж тепер робити?
«Ідеальний міліціонер» мусив очікувано порадити – «сухарі сушити» (адже ця фраза мала до міліції безпосередній стосунок). Але відповів, наче «вимуштруваний» секретар солідної фірми, знову приємно розчарувавши:
– Зачекайте трохи, я з ним спробую зв’язатися.
Подарувавши надію, лейтенант-інтелігент став домагатися аудієнції. Телефонної. Але швидко відбувається тільки в казці. Телефон песимістично видавав довгі нудні гудки. «Високої особи» в кабінеті немає.
– Добре, – твердо зрівноважив ситуацію Богдан. – Я зачекаю. Якщо, звичайно, Євген Миколайович нікуди не поїхав.
Коментар ображав. Але «ідеальний міліціонер» на цей штурхан, що обов’язково зачепив би «міліціонера неідеального», не звернув жодної уваги. Тому Лисицині слова тихо розбилися об мовчазну незламність стін, облагороджених дбайливою рукою районних спонсорів-бізнесменів, нагадавши пляшку «Шампанського» після контакту з обшивкою круїзного лайнера, щойно спущеного зі стапелів. Сам же «ідеальний міліціонер» починав викликати в Богдана серйозні підозри. Цей абсолютно не схожий на раніше бачених правоохоронців. А може, він – кіборг-міліціонер? Робомент якийсь? Результат творчих пошуків міліцейських кулібіних? І зараз проходить випробування?
Відігнавши думки чимдалі, узявся вивчати інформаційний стенд. Зупинився на рубриці «Увага: розшук». Виявляється, у районі діяв небезпечний рецидивіст. Долинський Олександр Петрович утік з в’язниці і тепер ніс загрозу спокою громадян. «Треба ж, – подумав усміхнувшись. – Звати, як нашого проректора з економічних питань. Цікаво як буває: живуть двоє людей з абсолютно однаковими «назвами», але абсолютно різними долями. Комп’ютерна версія фото нагадувала скоріше голову якого-небудь пітекантропа або в найкращому разі неандертальця. І несказанно потішила б скоріше антрополога, ніж привернула увагу звичайного законослухняного громадянина. Хоча…
Від дверей, що вели до двору, почувся шурхіт, потім стукіт, після чого обидві стулки розчинили. Перед Лисицею постав утомлений сержант. «Дідусь Макаров», очікуючи смертоносної участі в захисті правопорядку, відтягував напоясну кобуру донизу. Наблизившись, сержант чи то суворо попросив, чи то м’яко наказав:
– Попрошу залишити приміщення.
Богдан підкорився. Та й які варіанти? Зачинивши за собою вхідні двері, знову потрапив в обійми морозного вечора. Але крізь скло бачив, що відбувалося в холі. У супроводі ще двох озброєних автоматами сержантів (у міліції сержанти, напевно, становлять добру половину особового складу: на кожних десять побачених міліціонерів п’ять (і нітрохи не менше) – незмінно вони) з наручниками за спиною з’явився натурник для шедеврів комп’ютера-криміналіста. Пан Долинський. Як незабутній Голохвастов – «собственною персоною». Не проректор, звичайно. Тепер, коли узрів його наживо, заповажав комп’ютера. Натурник, здавалося, минувши кілька щаблів еволюції homo sapiens, перенісся сюди з далекої Пітекантропії-Неандерталії.
