поспішають та ворушаться. Їм хоч мільйон дай, а працюватимуть однаково – на двадцятку. Ментальність «совкова» не витравлена… Не витравлена. А в тебе, знаю, серед наших правоохоронців багато знайомих є. То, може, підтрудиш ноги, навідаєшся до друзів-товаришів, щоб гарненько над цим попотіли. Людині треба допомогти. Допомогти.
Раптом шеф ожив і вже енергійніше продовжив:
– Та ти й сам у детективній шкурі недавно побував. Побував. Як рука? З ведмедем уже можеш армреслінгом зайнятися… Ай, молодці. Наробили галасу у Франції[4]. Читав. Читав. Як мсьє Робер? Пише, дзвонить?
– Рідко. Усе зайнятий. Як і я.
– Як і ти… Там теж люди за роботою світу білого не бачать… Ох-ох-ох: життя… Життя… Ну та добре. Ось візитка Андрія Григоровича. На Солом’янці у нього одна із квартир. Десь у новобудовах. Прописаний він там. Так що давай, дерзай. Дерзай. З Божою допомогою… А я додому поїхав: Ніна борщу наварила з пампушками. Поласую своїм, домашнім. Невідомо, як там, у цій їхній Бразилії, з дикими мавпами й донами Педрами, годувати будуть. На все відрядження, на жаль, не наїмся, та все одно… Все одно. Тебе не запрошую: тобі службу служити потрібно. Консультуй та екзаменуй.
– У відрядження надовго? – поцікавився, встаючи, Богдан.
– На два тижні. Ну… Бувай.
Шеф першим простягнув досить міцну руку, армреслінг з якою ведмедеві, напевно б, не сподобався. Хоч професор Семенчук мав вік круглого відмінника: зовсім недавно йому «стукнуло» п’ятдесят п’ять.
Побажавши вдалої поїздки, рушив до себе.
«Що ж, мабуть, доля сама веде мене до Солом’янського райуправління міліції, – міркував дорогою. – Не знаю, чи допоможу я цьому мазунчикові Долі, а з Тревом побачуся точно. А це не може не тішити. Бо вже місяць минув, як бачилися востаннє. А замісяць так і не подзвонив. Завантаженість як відмазка не приймається. Її завжди по саму зав’язку. Друзів же товаришів у людини не так і багато, щоб забувати про них. Та й мають вони здатність навічно йти за горизонт. І повертатися тільки в снах і спогадах… Як би про це навчитися не забувати? Чи цю науку людині осягнути все-таки не під силу?…»
На півдорозі згадав, що на кафедрі не працює телефон. Тричі плюнувши через ліве плече, повернувся до приймальні. Попросив дозволу. Знову червоніючи, Оля не заперечила.
Набрав номер начальника Солом’янської міліції.
– Кодаковський слухає, – офіційно пролунало в слухавці після довгого зумерного очікування.
– А шо йому лишається робити? – копіюючи «корінних одеських мешканців», поцікавився Богдан.
– Не інакше, як сам пан професор? Мабуть, на дощ… – жартівливо почав у глибинах телефонних комунікацій зраділий Кодаковський. – Дзвінок увічливості чи щось потрібно?
– Ти, Євгене Миколайовичу, випадково, в бабусі Ванги уроків не брав? – відпарирував у тон другові Богдан.
– Якби вона пропрацювала з моє в
Див.:
