за неї у свої руки. І перестати зараховувати себе до хронічних пастухів задніх. – Богдан «наїхав» на студента «конкретно». Той явно не очікував.
– А хіба хто я? – дивувався ошелешений Криворучко. – У мене в житті так завжди й було. Я до цього звик.
– Якщо людина звикає до ролі невдахи, невдахою й помирає. Але варто лише почати правильно редагувати звичний сценарій, як ситуація зміниться. У кращий бік, звісно. Щоправда, для цього потрібні рішучість, сила волі й величезне бажання. А вони не продаються в магазині. Та водночас і не значаться серед фамільних реліквій, що передаються з роду в рід. Немає їх і в генетичному коді. У цьому їх найбільша привабливість… Не that will eat the kernel must crack the nut[2]… Ну а щодо «п’ятірки»… Кожному викладачеві, повірте, у стократ приємніше ставити відмінну оцінку, ніж малоперспективну «двійку». Зробіть, як я казав, і побачите, що все почне змінюватися. Але найголовніше – змінюватися почнете ви. Якщо затієте цю захопливу гру з життям, вас уже ніщо й ніхто не зупинить. Напишіть сценарій своєї долі, вашого бажаного майбутнього. Запевняю, вам це сподобається. А якщо людині щось сподобається, вона і гори зверне, йдучи до своєї мрії. Хоча ні. Гори чіпати не треба. Нехай собі стоять. Бо ще «катаклізьм» накличемо. Та й «Грінпіс» у спокої не залишить. А з ним краще не сваритися…
Просторий і світлий директорський кабінет із сучасним величним інтер’єром повністю відповідав високому рангу хазяїна цих казенних бюрократичних хоромів.
– Благословен будь, муже вчений, – підвівшись, радісно привітався професор Семенчук, що любив у спілкуванні «із собі подібними» вставляти вигадливі стародавні слівця. – Як бойовий настрій? Дивився в розклад: стахановський рух відроджуєш?
Богдан усміхнувся вдалому дотепу шефа й відповів:
– Дрібниці. Усього лиш збіг обставин… Бувало й гірше. Особливо не переймаюся. Зате влітку матиму всього два іспити. Тоді й відпочину. А потім полякаю могутнім торсом населення якогось не дуже дорогого пляжу.
– Дай Боже… – Олег Анатолійович на мить задумався. Але міркував про літній відпочинок Лисиці чи щось зовсім інше, сказати важко. А читати думки Богдан не вмів. Поки…
Після розмови про справи кафедральні почув інформацію, що входить у 90 % причин «термінового виклику до шефа».
– Бачиш, вельмишановний Богдане Івановичу, – почав Семенчук, і Лисиця зрозумів, що одержить складне й відповідальне «партійне» завдання. Саме їх доручали після «вельмишановний Богдане Івановичу». Цікаво, що цього разу? – Я у складі делегації наших коханих Міністерства й Академії наук терміново вилітаю до Бразилії. Де багато диких мавп. Є ідея допомогти нашій тамтешній діаспорі в організації кафедри україністики в Університеті Сан-Паулу. А це, як тобі відомо, – найпрестижніший бразильський виш. І потужний науковий центр, до всього. Так що сам розумієш – річ серйозна. Державної ваги. А тут зовсім недоречно хвилин з п’ятнадцять тому подзвонив давній мій товариш (ще в армії разом служили, потім в університеті, на різних,
«Хто хоче їсти горіхи, той повинен їх розбивати» (англійське прислів’я).
