що в Теда поганий зір, і з його інтелекту водночас. Ніби хотіла образити Теда за те, що він добре ставиться до її сина. Боббі було все ще соромно за свою брехню і страшно, що вона дізнається, однак зараз його охопила майже зловтішна радість. Вона на це заслужила.
– Мій Боббі добре вміє розв’язувати кросворди.
– Я й не сумнівався, – посміхнувся Тед.
– Ходімо вниз, Бобе. Пора дати містерові Бреттіґену перепочити.
– Але…
– Думаю, я приляжу ненадовго, Боббі. Трохи голова болить. Радий, що тобі припав до душі «Володар мух». Як хочеш, завтра можеш почати працювати. Читатимеш спеціальний додаток до недільної газети. Попереджаю, це буде хрещення вогнем.
– Домовилися.
Мама вийшла на вузький майданчик коло Тедових дверей. Боббі рушив за нею. Мама обернулася і подивилася на Теда понад головою Боббі.
– А чому б не на ґанку? – спитала вона. – Свіже повітря піде на користь вам обом. Краще, ніж у цій затхлій кімнаті. І я зможу послухати, як буду у вітальні.
Боббі подумав, що вони обмінюються якимись сигналами. Не за допомогою телепатії, звичайно… хоч, власне, це й була телепатія. Нудна телепатія дорослих.
– Хороша ідея, – погодився Тед. – На ґанку нам буде чудово. До побачення, Боббі. До побачення, місіс Ґарфілд.
Боббі ледь не ляпнув «па-па, Теде», та в останній момент замінив фразу на «до зустрічі, містере Бротіґен». Він ішов до сходів, непевно усміхаючись і відчуваючи, як його пройняв піт. Як людину, яка щойно уникла жахливої біди.
Мама затрималася нагорі.
– А давно ви на пенсії, містере Бреттіґен, якщо смію запитати?
Боббі майже був вирішив, що мама неправильно вимовляє Тедове ім’я ненавмисне, та зараз він різко змінив свою думку. Навмисне, ще й як навмисне.
– Три роки.
Тед роздушив недопалок у переповненій бляшаній попільничці й одразу ж запалив знову.
– То виходить… вам шістдесят вісім?
– Взагалі шістдесят шість.
Голос Теда залишався м’яким і щирим, але в Боббі склалося враження, що такі запитання йому не до душі.
– Мені надали повну пенсію на два роки раніше. За станом здоров’я.
«Мамо, тільки не питай, що з ним, – подумки застогнав Боббі. – Не смій».
Вона не посміла. Натомість спитала, ким Тед працював у Гартфорді.
– Бухгалтером. Я працював в управлінні контролера.
– А ми з Боббі гадали, що ваша робота пов’язана з освітою. Бухгалтерія! Дуже відповідальне заняття.
Тед усміхнувся. Боббі подумалося, що в цій усмішці було щось моторошне.
– За двадцять років я добив три калькулятори. Якщо це відповідальність, місіс Ґарфілд, тоді я був ох який відповідальний. «Горила Суїні розставив коліна. Друкарка механічно платівку ставить і вмикає грамофон»[5].
– Щось
З творів Томаса Стернза Еліота.
