зі своєї велобанки, щоб покатати свою маленьку дівчинку на «Мертвій петлі»…
«Вона не моя дівчина! – подумки кричав на матір Боббі. – ВОНА НЕ МОЯ МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА!»
– …або на «американських гірках». Але якби ми були Рокфеллери, тобі, звісно, не довелося б збирати на велосипед, правильно?
Вона підвищувала голос усе дужче й дужче. Хоч що б там гризло її останні кілька місяців, воно загрожувало вихлюпнутися назовні, шумуючи, наче содова, і роз’їдаючи, наче кислота.
– Не знаю, чи ти помітив, але твій батько нас не вельми забезпечив. Я ж роблю все, що в моїх силах: годую тебе, одягаю, я заплатила за абонемент у «Стерлінґ-гаузі», щоб ти міг влітку грати в бейсбол, поки я перекладаю папери в жаркому офісі. Тебе запросили з іншими дітьми на пляж? Що ж, дуже рада, але як ти фінансуватимеш свій відпочинок, це твоя справа. Хочеш кататися на атракціонах, візьми трохи грошей зі своєї банки. Не хочеш, тоді просто грайся на пляжі або сиди вдома. Мені все одно. Я лиш хочу, щоб ти припинив скиглити. Терпіти не можу, коли ти скиглиш. Чисто, як… – вона замовкла, зітхнула, відкрила сумочку, вийняла цигарки, повторила: – Терпіти не можу, коли ти скиглиш.
«Чисто, як твій батько». Ось що вона не договорила.
– То що, сонце моє? – поцікавилася мама. – Чи ти все сказав?
Боббі стояв мовчки, з палючими щоками і запаленими очима, втупившись у свої кросівки, зібравши в кулак усю волю, щоб не зарюмсати. Зараз вистачить і одного-однісінького здушеного схлипу, і мама зачинить його в хаті на весь день. Вона розпалилася не на жарт, тільки й чекає нагоди. Та якби ж то доводилося стримувати тільки схлипи. Йому хотілося крикнути, що краще бути таким, як тато, ніж схожим на неї, – стару, загребущу скнару, яка і на паскудний п’ятак не розщедриться. І що з того, що покійний, не вельми ідеальний Рендалл Ґарфілд їх не забезпечив? Чому мама завжди виставляє його в усьому винним? А хто виходив за нього заміж?
– Впевнений, Бобику? Не збираєшся більше відгризатися і розумувати?
В її голосі забриніли найнебезпечніші нотки, щось схоже на несміливу веселість. Як її не знати, можна було б подумати, що в неї хороший настрій.
Боббі втупився в кросівки і не сказав нічого. Мовчав, замкнувши в горлі всі ридання і гнівні слова. Мовчанка затягувалася. Він вдихав запах її цигарки, і не лише цієї, а й учорашніх і тих, що вона викурювала в усі ті вечори, коли дивилася не на екран телевізора, а крізь нього, чекаючи, коли подзвонить телефон.
– Що ж, думаю, ми все з’ясували, – сказала мама, давши Боббі приблизно п’ятнадцять секунд, щоб розтулити рота і довгим язиком завести себе прямісінько в халепу. – Гарного дня.
Вона вийшла, не поцілувавши його.
Боббі підійшов до відчиненого вікна і відслонив фіранку. По щоках котилися сльози, та він їх не помічав, дивлячись, як мама йде вбік парку, цокаючи високими підборами. Боббі зробив кілька глибоких, схлипливих вдихів і пішов на кухню. Поглянув на серванта, де за соусником ховався
