своє болото.
– А ви кажете, правило, – зітхнув Стодоля. – Тут часом як не вип’єш, то серце лусне. Провідник Буревій теж мені докоряв. Навіть погрожував.
– Він казав і мені, – кивнув есбіст.
– Казав? Що саме?
– Що деякі зв’язківці на Стрипі розпустилися вкрай. Плямують Організацію[4]. Ходять по селах без всякої конспірації, пиячать.
– Ну, то перебільшення, – сказав Стодоля. – Зараз по селах не дуже походиш. Люди застрашені. Буває, кусника хліба не випросиш, не те що горівки. Часом і до хати не пустять.
Він сам собі усміхнувся, ніби щось пригадавши, і подивився на Сірка.
– Розкажи, друже Сірку, як тебе пригріла вночі одна чемна ґаздинька.
Наш друг, який перебрав собі псевдо від запорозького кошового, був, однак, більше схожий на розумного пса, ніж на славетного отамана. Він мав дуже розумні, сумирні руді очі, мовби позичені таки в сірка, і завжди дивився на тебе якось віддано і довірливо. Ось і тепер Сірко подивився на Стодолю своїми розумними очима щиро й довірливо, але з легким подивом. Мовляв, а хто ще цього не чув?
– Розкажи, розкажи, – підохотили його Місько і Шпак.
– Та то давно було, ще навесні, – огинався Сірко.
Лише помітивши, що провідник Корнило також дивиться на нього з цікавістю, Сірко погодився.
– Я ж кажу, діло було ще в березні, сніг лежав і мело так, як в оті дні, що їх березень позичив у лютого…
Хлопці змовницьки перезирнулися. Сірко завжди починав оповідати свою притичину саме з тих днів, які начебто березень позичив у лютого.
– Цей-во, я ж кажу, – довірливо провадив далі наш друг Сірко. – Холод стояв псячий, а мене ніч застала біля одного села, коли йшов на зв’язок. Я змерз, як цуцик. Дай, думаю, попрошуся в якусь хату, переночую чи ні, а хоч сі зігрію троха, бо тут мені ропавка й цицьки дасть.
Місько зі Шпаком знов перезирнулися, бо Сірко ту цицьку теж ніколи не минав, наче її мала дати перемерзлому партизанові не ропавка, а поштива вдова-ґаздинька.
– Підійшов я до їдної хати від поля, – розповідав Сірко, – і так, знаєте, тихонько постукав у вікно, ніби прийшов свій до свого.
– Свій до свого по своє, – весело докинув Сокіл.
– Не перебивай! – блимнув на нього рудими розумними очима Сірко, не задоволений тим, що Сокіл влазить у його приватну історію. – Цей-во, я ж кажу, тихонько постукав, чемно так, що до вікна й направду підійшла ґаздинька. Хто там? – питає. Ну, я так і так, змерз кажу, як сірко, пустіть погрітися хоч під лаву. Ні, каже вона, йди собі далі з Богом, зараз вас багато тут таких вештається. – Сірко перевів подих, пояснив: – Тоді й справді чимало чужого люду напливло зі сходу. Там же голод почався, то вони сюди хто як міг. Хліба просили, милостиню, а були й такі, що обкрадали…
– Були, були! – підтакнули Місько і Шпак.
– Ну, я й кажу молодичці, що свій, мовляв, не бійтеся… Вона відійшла од вікна, чую, начебто в сіни рипнули двері, зараз відчинить, то і я мерщій
Тобто ОУН.
