одне яйце, покрутив у руках порожню шкаралупу, потім показав її Стодолі.
– Оце ваша мірка. Чи ви хочете бути схожим на шміраків[7]?
Стодоля знітився, опустив голову. Хвиля в’юнкого чорного чуба спала йому на чоло. Але він тут-таки стріпнув чуприною і сказав аж занадто гостро:
– Я на тих шміраків СРСР з високого дерева!
– Що-що? – не второпав есбіст, а потім йому дійшло і він засміявся м’яким примирливим сміхом. – Брутально, але дотепно.
Поки ми вечеряли, я помітив, що провідник кинув на мене кілька пильних позирків. Врешті таки спитав:
– Чи то не вас я колись бачив у сотні «Холодноярці» з куреня Бондаренка?
– Було, – сказав я. – У вас, друже провідник, чіпка пам’ять на обличчя.
Ми згадали давніші події і курінного Бондаренка, котрий упав місяць тому, в перший день літа. А коли я був ще в сотні «Холодноярці», провідник Корнило приходив до нас на Зелені свята, і ми обоє запам’ятали слова, якими курінний закінчив святошну промову: «Працювати і славно вмерти». Його накрили більшовики тут недалеко – у криївці біля села Вівся разом із Рисем, Ліщиною, Вірою та Остапом. Усі вони пострілялися. Зізнаюся, що за командиром Бондаренком я заплакав, хоч тонкосльозим ніколи не був. Уже тоді можна було здогадатися, що між нами завівся внутрішник[8].
Під акомпанемент жаб’ячої оркестри ми полягали спати на купинах очерету, але я ще чув, як провідник Корнило відвів Стодолю далі від куреня, і між ними відбулася гостра розмова. До мене долинула тільки одна розбірлива фраза есбіста про те, що провідник Буревій буде змушений діяти згідно з інструкцією Організації.
Рятуючись від комарів, я закутав голову маринаркою і поволі занурився в сон.
«Працювати і славно вмерти…»
А вранці пролунав алярм.
Плюскіт весел почув Стодоля, коли йшов до води умиватися. Він спершу подумав, що то приїхав хтось із наших (Дзідзьо обіцяв підвезти на сніданок смажених линів), і визирнув з-за очерету.
– Шміраки! – хрипко скрикнув Стодоля.
До нашого острова пливло зо два десятки човнів, на яких сиділи більшовики.
Після цвинтаря я ще довго сновигав вечірнім містом, до якого вже трохи звик. Спершу воно здавалося мені зовсім сірим, може, тому, що прибився сюди пізньої осені, але навесні, коли все прокинулося й зазеленіло, зрозумів, що тут можна жити. Зрештою я сам обрав це місто для постійного проживання, коли після таборів мені заборонили повертатися в рідні краї. На схід, бандьора, на схід!
Я мав уже майже п’ятдесят, а в голові досі гуляла романтика, тому обрав собі це козацьке місто на Дніпрі, і гадки не маючи, що від козаччини тут не лишилося й сліду. Після двадцяти п’яти років неволі (бандерівський термін я відкалатав від дзвінка до дзвінка) цивільне життя взагалі видавалося мені примарним, я про нього майже нічого не знав. На перших порах мене дивувало тут усе: трамваї, гастрономи, неонові ліхтарі, скляні вітрини, метушня, велелюддя…
До того ж я потрапив
Шміраки – покидьки. Так зневажливо називали енкаведистів.
Внутрішник – зрадник із середовища підпільників, завербований агент.
