навіщо Стефі це знати? Вона й без того чула ще в школі, що у таких, як я, руки по лікті в крові.
Якось недільного ранку я випадково забрів у її «хвилинку» випити кави, і вже з першого слова «прошу» Стефа впізнала в мені свого краянина, хоч сама говорила по-тутешньому. Але зі мною защебетала, як пташка, і зачерствіле серце старого вояка-невільника тихо всміхнулося. Віком вона була близько тридцяти п’яти, мала строгий галицький ніс і напрочуд ясні, як у лошати, очі.
– Кілько вам грудочок цукру? – спитала, клацаючи важелем шипучої кавоварки.
– Так, аби ложка стояла.
– Чайна чи столова? – Стефа теж не полізла за словом у пазуху.
– Срібна, – сказав я. – Мама казали, що я сі вродив зі срібною ложечкою в писку.
– Он як! Тоді кладіть собі самі, – вона поставила переді мною філіжанку й підсунула коробку з дрібним рафінадом.
Була ще та рання пора, коли «хвилинку» не атакують завсідники, і ми зі Стефою трохи погомоніли. Так, скупо – хто звідки, чи давно доводилося бути вдома. Більше розпитував я, бо самому не було чого розповісти. Я навіть не міг пояснити Стефі, звідкіля в чоловіка така любов до солодкої кави. У чоловіка, який чверть сторіччя не бачив солодкого.
– А що вас занесло в цей край? – спитав я, не відходячи від шинкваса.
– Заміж вийшла, – просто сказала вона.
– Заміж? А, ну так, звичайно.
– Так сі стало, – всміхнулася самими очима Стефа.
Я маленькими ковточками відсьорбував каву і прикидав собі подумки, скільки їй було тоді років, коли я по лікті кривавив свої руки біля її села Поручин. П’ять, сім?
– Як ви сі дивите на то, щоби ще філіжаночку? – спитала вона.
– Залюбки! – погодився я. – У цьому місті не часто зустрінеш земляка, щоб перекинутися словом.
– Не часто, але можна, – сказала Стефа. – Світ тісний.
Вона приготувала каву і вже сама вкинула в мою чашку п’ять грудочок цукру.
– Дякую, – сказав я. – Побавила діда.
– О, тримайте мене! – взялася в боки Стефа. – Теж мені дідо знайшовся!
Вона пирснула на мене ясним білозубим сміхом, і під ту хвилю я милувався Стефою. Скажу чесно, мені той сміх полестив. Тішило те, що в її очах я ще не дідо.
– А ви що – віднедавна в нашому місті? – спитала вона.
– Скоро рік буде.
– Працюєте тут?
– Авжеж. Чортом у пеклі.
– Де-е-е?
– Там, де я сказав. Вам не почулося.
Стефа ще хотіла щось запитати, але не наважилася. Довелося їй допомогти.
– Видите, Стефо, я самотній чоловік. Ще не обріс друзями і земляками.
– Як… самотній?
– Одинак, – сказав я. Потім усміхнувся до неї майже змовницьки: – Так сі стало.
– Це
