приватне попередження його високопревосходительства…
Професор Берковський погойдувався в гамаку, вигідно лежав собі, заклавши ногу за ногу.
Папа обривав аґрус і жменями підносив його до рота. Це була розмова двох добрих знайомих, ніщо не віщувало змін. Спекота стояла вповні. Раптом папа шпурнув жменю аґрусу в картоплю і, не звертаючи уваги на оторопілого професора, крикнув, обернувшись до конюшні.
Косач. Степане! Степане!
Вискочив Степан, наш кучер.
Косач. Степане, бричку панові Берковському! Чуєш мені, щоб у два щоти…
Професор Берковський намагався догнати папу, але той, за звичкою заклавши руки назад, швидко пішов до левади. Зайшла мама і побачила мене з книжкою в руках на веранді.
Мама. Ти чого не з гостями?
Леся. Іду, мамочко!
Мама. Пане Берковський, пане Берковський, ви чого до Псла не йдете, там у нас човни?..
Професор Берковський йшов пішки до свого хутора, а Степан з бричкою їхав слідом.
Степан. Сідайте, молю вас Господом, бо мене пан лаятимуть. Ну, сідайте…
Професор Берковський ішов пішки, бричка їхала слідом, ґедзі вилися над кіньми і над професором римського права…
А наші бородачі теж були вже далеко-далеко: Михайло вів їх до Псла, поволі і ми з Кобилянською за ними простували. Я мала нагоду ближче придивитись до цієї непересічної особи. Була вона струнка, висока, смаглого лиця, брюнетка з незвичайно живими огнистими очима. Крім такого симпатичного вигляду, брав у полон ніжний, тихий тон у бесіді та й якийсь затаєний смуток, що в хвилі радості зустрічі й на знак якоїсь вищості грав легкою, ніби мимовільною, усмішкою.
Кобилянська. Павлик писав мені, що було б для мене дуже добре, якби я побувала в Лесі Українки, бо забула б трохи, може, «прокляту Німеччину». Він, певно, нехотя поранив мене трохи тим словом. Хіба він знає, чим ота «Німеччина» мені ставала в голоді і в холоді духовнім? Що він знає!.. Але я така рада…
Леся. Панно Ольго, про вашу «Німеччину» я іншої гадки, ніж Павлик і всі галичани. Не згубила, а вирятувала Кобилянську «Німеччина», показала їй широкий європейський світ, навчила ідей, навчила стилю. Се просто б’є в очі, коли порівняти ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, наприклад, Франка, бо він не належить до більшості); там, у галицьких писаннях, чути закуток, запічок, у вас – гірську верховину, широкий горизонт… Так що я Павликові тут не підмога. Та ще й збираюся вас прилучити до російської літератури, коли ви її з третіх рук знаєте, по-моєму, таки Тургенєва І. С. варто з перших рук брати. Що тоді про мене наші патріоти скажуть? Я ж співпрацюю у «Жизни». Там Чехов, Вересаєв і Горький, особливо останній. Вони ж так нищівно розвінчують дух рабства в людині! То що про мене, гадаєте, «патріоти» скажуть?
Кобилянська. Як на мою думку, то хай що завгодно кажуть! Аби тільки в нас на добро йшлося.
Леся.
