у виграші так послабила увагу, але він ставив щоразу фігури так, що молодик тільки те й робив, що збивав їх, і в результаті вони залишилися один на один кожен з однією фігурою.
– А тепер як, здаємося? – усміхнувся молодик до супротивника.
Той насупив брови і промовчав. Ще один хід – і його фігура полетіла з поля. Молодик, попри все, таки виграв.
Ми попадаємо у гру, а тут як у житті. Гравців багато: рідні, близькі, знайомі, соціум. Хтось робить хід – ти у відповідь. Головне грати, поки ти у грі, бо поки ти на полі – ти не програв!
Страва 2
Імбир розкутості
Порція
3 сторінки
Час приготування
10 хв.
Поживність
Допоможе звільнитися від стереотипів
Щоб смакувало краще
Притрусіть страву дрібкою бешкетності та підсолодіть спогадами про дитячі витівки.
Дощ лив як із відра уже третю добу. На вулицю не те що виходити – дивитися не хотілося. Але треба було, бо ж малий синочок ніяк не міг всидіти весь день без прогулянки, та й для здоров’я це важливо. Зібралися.
Все не клеїлося – ні робота, ні власне життя, ні відносини з батьками. Всюди хочеш правильно і чемно, а воно якось зовсім навпаки виходить. А тут ще й погода. Також не така, як треба. Як же це все владнати? – крутилося в голові, поки синочок стрибав поміж струмочків, що текли дорогою, із великим задоволенням застрибував у калюжі, розбризкуючи їх.
Раптом посеред дороги я побачила величезну калюжу. Збоку ж в’язке і неприємне болото. І тут непереборні якісь речі! – розізлилася уже. Чи це життя мене так випробовує на міцність, що усюди одні неприємності? Аж сльози виступили від безсилля. Синочок в цей час із розгону влетів у брудну воду і за мить – уже задоволений і щасливий – був на іншому краю калюжі, струшуючи з чобітків брудні краплі.
– Матусю, ступи у калюжу! – крикнув він, щосили розмахуючи ручками. – Це зовсім не страшно!
Дивне запрошення викликало усмішку, потім супротив, а тоді, дивлячись на щасливу дитину, яка підстрибувала на тій стороні калюжі і для якої це не було чимось непереборним, не було проблеми, яку не можна подолати, я просто перейшла її і струсила брудні краплі. Зробила те, що вважала неможливим, бо ж можна забруднитися, а ще й може хтось побачити, як я по калюжах ходжу, і що тоді подумають про дорослу жінку? І я також ступила. Із розгону поставила свій чобіт просто у багно, а тоді ще раз, і вже була на іншому боці.
А може, так і у житті з моїми проблемами? Може, часом варто вийти за рамки і зробити щось нестандартне, і не важливо, як на це подивляться інші чи що будуть говорити – просто зробити те, що веде тебе до щастя?
Стрибати по калюжах справді було весело. Синочок дивися, як я це роблю, і радів разом зі мною. Радів, що я щаслива. Нарешті я звільнилася: переступила, зробила щось таке, якого він навіть не чекав.
– Мамо, то ти також, як дитина. Чому
