А ви куди?
– А я уже приїхала… – засвітилися очі. – Довго чекала на свій потяг, вибирала, зважувала, і подорож була чудовою. Важкуватою часом, але дуже захопливою. Може, хоча б подумаєте, куди вам краще? – запитала таємниче.
– Мабуть, ні. Поїду так. Он красивий потяг зупинився і близенько. Мабуть, ним і поїду, Думаю, там має бути комфортно.
– Звісно… це ж ваш вибір, – опустила очі жіночка, а я вже бігла.
Заскочила миттєво. Усі чужі, незнайомі обличчя. Хтось осмислений, але більшість, як і я, застрибують навмання і роззираються, щоб хоч трошки визначитися, з ким і куди подорожують. «Кудись привезе, це точно», – махнула я рукою на це заняття і вирішила хоч трошки комфортніше влаштуватися. Стояти незручно, але ж і сісти нема куди. Хіба що попросити посунутися, але ж ще скажуть, що така молода – може і постояти. Нічого, може, пізніше присяду. Або іншим разом.
Їдемо…
За вікном миготіли дерева, міста, села, будинки, поля, люди… Погляд на мить зачіплявся за щось, милувався, а потім ковзав далі на іншу річ, щоб і її помацати. Час від часу потяг зупинявся на станціях, були довгі зупинки, були дуже короткі. Ми виходили на них, щоб погуляти, подивитися, можливо, захочемо залишитися, зустрічали людей, знайомилися і… знову заходили у той саме потяг і їхали далі, до кінцевої, разом.
На одній із станцій у вагон напхалося багатенько пасажирів, що вже й стояти нема як. Огрядна жінка, протискуючись вперед і шукаючи собі зручне місце, боляче наступила на ногу. Та що ж це таке? Сказати? Але ж подумають, що я неввічлива. Треба було б сказати… Нічого, наступного разу скажу.
Мовчу. Терплю…
Їдемо. Як їдемо? Та якось їдемо, та й добре.
Кожен виходив на своїй станції.
На ще одній станції звільнилося місце біля вікна, поруч молодого юнака. «Красень», – подумала. «Може, моя доля? От ми сіли в один потяг. Нам же в один бік, разом. Подивився на мене. Може, справді моя доля?»
«Підсяду…» – вирішила таки ризикнути я, але поки я думала, моє місце вже зайняла інша. Веселуха, жвавоока. Красень привітно посміхнувся пасажирці, і зав’язалася розмова. Через декілька зупинок він зібрався виходити.
– Виходите? – чемно всміхнувся.
– Ні. Мені ще ні, – розгубилася.
– Тоді щасливо! – блиснула посмішка.
«На жаль, нам не по дорозі… – вирішила. – Чи, може, я знову відклала до наступного разу?»
А поруч зі мною плюхнувся на сидіння молодик. Наколки, пірсинг і явно нетверезий стан. «О боже! І оце всю дорогу доведеться його терпіти?»
Потяги… Вони, як життя, мчать повз станцію своїм напрямком.
– Жіночко, вам виходити, – ввічливо звернувся провідник.
– Уже, я ж іще нічого… я ж не бачила, не чула, не жила…
– На жаль, це ваша кінцева станція.
Я вийшла. Задоволена? Ні. Із болем та пусткою. Розумінням того, що моя, як я зрозуміла, найважливіша подорож минула ніяк.
– Ну все, наступного разу, коли сяду в потяг, зроблю по-іншому, –
