чи я був уже, чи… – серце востаннє вдарило у дзвони душі, і голова вбитого на ювілейній святочній академії похилилася.
Кімнатою закружляла блискавка, що злетіла прожогом зі шпилю бескиду і, б’ючись об стіни, прагнула вирватись назовні із цього тісного склепу. Засліплено захитався світ перед очевидцями, які все ще перебували у стані шоку від зіткнення із потойбіччям, коли очам своїм неможливо повірити. Всевладний вітер рішуче зірвав криваву штору і поніс її понад сивими головами святочного застілля, що враз перетворилося на траурну тризну.
Корумповане мовчання
У дипломатичних прийомів є свої неписані протоколи. Власне, для самих дипломатів це не так врочисте частування, як робота. Бо офіційний спіч – то лише початок міжнародної комунікації, яка оволодіває велелюдним зібранням. Тут заведено підходити один до одного і зав’язувати розмову із незнайомцем, як із другом дитинства, без формальних прелюдій ставити прямі запитання, які не прийнято озвучувати з трибун або у міждержавному листуванні. На дипломатичних сходинах світова комунікація прозора, як жодна інша, обплутана умовностями і ритуалами, а часто попросту хитрощами публічної риторики.
Але цього разу сенсаційна промова українського генконсула підняла спілкування гостей на найвищий щабель одкровення, тому вже не за протоколом, як із щирих людських покликань іноземці прагнули особисто познайомитись із колегою, котрий вразив їх щойно своїм тріумфом.
Знову вишикувалася черга із бажаючих запізнатися із колегою, осипати його неформальними компліментами, домовитися про зустріч, запросити в гості на свою суверенну територію, якою є кожне диппредставництво за визначенням. Однак Братів мусив, як актор на сцені, тримати посмішку, що у цю мить була радше лише ширмою, під якою корчилася, приголомшена інформаційною блискавкою, його свідомість.
По-своєму не вгавали, однак, рідні братове і сестри – канадські українці впали у якийсь очікуваний десятиліттями патріотичний екстаз, що оволодів ними цієї благодатної миті:
– Браво!
– Ми пишаємося вами!
– Але ж то був спіч! Ні, ще не вмерла Україна і не вмре ніколи! – промовляв, щоб усі чули, поважний джентльмен.
– Вас, напевно, пане Юрку, як члена канадського парламенту, спічами не здивуєш? – перепитував його інший пан із онтарійським акцентом.
– Та ні, здивував, просто вразив, вельмишановний пане генеральний консул, – канадський конгресмен супроводжував українського дипломата крізь коридор тріумфу, який влаштували йому імпровізовано учасники прийому.
Знову все той же нескінченний шейк-генд. Але було видно, що Григорій уже не тут. Уже в іншому місці, з якого його щойно поцілили прямо у серце в момент істини, яких не так багато трапляється у житті людини, що прагне йти по ньому за азимутом смислів.
Його виучка мимоволі сприймати події, навіть приголомшливі і прикрі, більше, аніж як події, а як живі оболонки
