аж тріщить, Ярослав Мудрий із його сватами, а тут – бабах, братове дипломати усіх країн, єднайтесь, бо витримати таку новину ваші слухові рецептори не здатні.
Братів набрав телефон, перевівши апарат у тоновий режим.
– Приймальня міністра слухає, – озвався голос у селекторній слухавці.
– Вітаю, Оксанко, із берегів Онтаріо, – зберігаючи спокій, провадив розмову.
– О, це ви, Григорію Андрійовичу! Вітаю вас зі святом, як ваш прийом? Хочете доповісти міністру?
– Просив би вас з’єднати із міністром.
– Звісно. Звісно. Ви ж знаєте, Арсеній Максимович завжди радий чути вас. Одну хвилинку.
Консул чекав з’єднання, не випускаючи слухавки із рук. Пауза, що затягнулася понад всілякі допустимі бюрократичні норми, була більш ніж промовистою. Він телефонував у Центр рідше, ніж це вважалося за необхідне, щоб підтримувати зв’язки із начальством, аби про тебе не забули, аби про тебе пам’ятали, аби не викреслили з перспективних списків. Можна було знайти привід для виходу на зв’язок – висловити своє щире захоплення з приводу виступу міністра у парламенті чи його неперевершено блискучого візиту у ключову країну. Прийом банальний, але спрацьовував: ті, що вміли давати високу оцінку, дивлячись знизу вгору, потім самі опинялися там, нагорі. Не скрізь так буває у бюрократичних конторах, але цього разу йшлося про підлабузництво як найкоротший шлях до вершин дипломатичної кар’єри. Тому й ставалося так, що гору брали нездари і нікчеми, які перетворювали вкрай важливу державотворчу сферу, якою є дипломатія, на пустопорожній пшик.
Таким архітектором національної дипломатії і був черговий міністр, з яким Григорію доводилося мати справу. Відомчий начальник не брав участі у призначенні канадського консула, який був висуванцем патріотично-громадянського середовища, тому волів триматися від нього подалі, на кожному кроці демонструючи свою адміністративну недосяжність. Консула цілком влаштовувала така начальницька індиферентність, бо похвал він не чекав і не любив, а міністерська пихатість – річ все-таки аж надто тимчасова, як і самі міністри закордонних справ.
Тим часом у кімнату зайшли розпашілі дружина Мирослава і син Дмитро.
– Вітаю, татку, це був вишак! – кинувся обіймати батька Братів-молодший.
– Молодець, коханий! – іскрилася щастям дружина. – Але ти інакше не можеш. Я така рада за тебе! Така рада!
Селектор відтворив холодне клацання на тому кінці дроту. Відтак з’явилося вимушене зітхання секретарки Оксани, що не мала куди подітися із цієї, незбагненної для неї ситуації, і далі промовляла мало не з плачем:
– Вибачте, Григорію Андрійовичу, – схлипування неначе скапувало із слухавки. – Ви знаєте, як я до вас ставлюся. Як і весь апарат МЗС, який вас любить. Я не знаю, чому? Що сталося? Але я мушу передати це вам. Міністр сказав, щоб ви виконували наказ. І щоб ви більше
