я подумав. Напевне, отак собі уявляли комунізм ті його будівники, які вдома доживають віка на мізерні пенсії у нужді, – подався у свої лабіринти осмислення Григорій, чемно слідуючи за не по літах жвавою поводиркою.
Пані Стефанія, якій здавалося, що вона на півжиття молодша, ніж було насправді, вміла якось дзвінко сміятися.
– Та тут, пане консуле, трохи інші будівники. Як ви там кажете в Україні, воєнні ветерани. Вони хотіли будувати Україну, але не комунізм. Та не судилося.
– Нічого, пані Стефаніє, ми за них це зробимо. А вони нехай тут уже відпочивають. Потішаться життям під вашою чуйною опікою.
– А ви гадаєте, що вони хочуть відпочивати. Ці дідугани далі борються. З москалями. От я вам одного такого покажу.
Враз опинилися на порозі розлогої веранди. В оточенні величавої колонади сидів у лікарняному кріслі старець. Вдивлявся в далечінь, неначе не існувало для нього світу довкруж. І справа навіть не у властивостях часу, коли спомини про минуле раптом налягають на життя сьогоденне, що маліє у часовій оптиці, на видноколах котрої яскравіють події, блиск яких пробивається крізь товщу десятиліть.
Є незбагненна спільність між усіма людьми і на усіх континентах, яким судилося у молоді роки бути на відстані витягнутої руки зі смертю, які прямо з дитинства, ледь доторкнувшись до життя, пішли туди, де життя відбирають, – на війну. І на схилі віку усі ветерани усіх армій потрапляють у спільний для них полон спогадів про молодість, яка виривалася із лещат смерті.
– Що, пане Петре, Україну виглядаєте? А от я вам привела її поважного посланника. Спеціально приїхав, аби вас навідати і передати уклін від неньки України.
– Слава Ісусу Христу, пане Петре, – чемно привітався консул, тиснучи не по літах міцну руку ветерана.
– Слава навіки Богу, – відповів, із неприхованою цікавістю розглядаючи гостя. – Я ще не чув, аби так віталися українські дипломати. Пам’ятаєш, Стефко, позаторік також приходив консуль і навіть говорити не вмів українською. А тут так звертаєтесь, пане, як було вдома, у моїм селі.
– А чому було? Так і нині у вашому й у моєму селі люди благословляють одне одного при зустрічі іменем Бога.
– Боже, як то мило таке слухати. А я, пане консуль, скоро перевірю, чи то правда, то шо ви кажете.
– А то як? – розсміявся Братів.
– Додому поїду, прошу пана. Мушу поїхати. Вмирати я не збираюся, щоб так, перед смертю. Рація інакша. Я ж чоловік воєнний. Поїду за наказом.
– Наказ є наказ. – Консулу розмова видавалася щораз цікавішою. Була ця ветеранська бравада доволі щирою і завше вартою поваги.
– Справа у тому, що пан Петро – предсідник канадської Булави вояків УПА, – пані Стефка поквапилася продемонструвати свою патріотичну обізнаність.
– А Булава наша скликає всесвітній збір. Вперше – у вільній Україні. І як мені не поїхати? Надійшов наказ від побратимів з краю.
