душу знову поверталося важке відчуття. Але все прийшло до того, до чого йшло.
Коли щось і залишалося незавершеним, то це тільки вирок – вирок усім сорока семи. Та цей вирок, без сумніву, не такий уже й далекий. Так. Усе прийшло до того, до чого йшло. І справа не тільки в тому, що здійснено акт помсти. Все сталося в тій формі, яка майже повністю відповідала його моральним вимогам. Він відчував не лише вдоволення від виконання обов’язку, але й вдоволення від утілення в життя високоморальних начал. Чи думав він про мету помсти, чи думав про її засоби, його відчуття вдоволення не затьмарював ніякий докір сумління. Чи могло для нього існувати вдоволення, вище за це?
Від цих думок зморшки між зсунутими бровами Кураноске розгладились, і він звернувся через хібаті до Йосиди Тюдзаемона, який теж, очевидно, втомився читати й тепер креслив щось пальцем у себе на колінах, на які опустив книгу.
– Сьогодні начебто дуже тепло.
– Еге ж… Коли отак сидиш, то, напевно, через те, що дуже тепло, страшенно хочеться спати.
Кураноске всміхнувся. В його пам’яті раптом зринули рядки вірша, якого в день Нового року склав Томіморі Скеемон після трьох чарок новорічного вина:
Весна сьогодні,
І навіть самураю
Здрімнуть не сором.
І ці рядки дихали таким же вдоволенням, яке він зараз відчував.
– Це і є розслаблення духу, яке означає, що задумане виконано.
– Мабуть, так.
Тюдзаемон підняв люльку, що лежала тут же, й потихеньку затягся. Блакитнуватий димок ледь-ледь затуманив післяполуденне весняне повітря і зник у світлій тиші.
– Адже ми ніяк не гадали, що зможемо ще проводити такі мирні дні.
– Авжеж, мені й уві сні не снилося, що я зустріну ще один Новий рік.
– У мене весь час таке відчуття, ніби ми – справжні щасливці.
Обидва із вдоволеною усмішкою перезирнулись.
Якби в цю мить на сьодзі позаду Кураноске не з’явилася тінь людини, якби ця тінь не зникла, щойно тільки людина відсунула сьодзі, й замість неї в кімнаті не показалася громіздка постать Хаямі Тодзаемона, можливо, Кураноске продовжував би насолоджуватися приємним теплом весняного дня й відчуттям гордого вдоволення. Та зараз, сяючи широкою посмішкою й рум’янцем щік, до їхньої кімнати безцеремонно ввалився Тодзаемон. А втім, вони не звернули на нього особливої уваги.
– Там, унизу, здається, було весело?
Із цими словами Тюдзаемон знову затягся люлькою.
– Сьогодні черговий – Ден’емон, тому й розмов було багато. Катаока зараз також засів там.
Закашлявшись димом, Тюдзаемон сумно засміявся. Онодера Дзюнай, який увесь час щось писав, підвів голову, буцім про щось подумав, але зараз же знову опустив очі на папір і почав квапливо писати далі. Мабуть, він писав листа дружині в Кіото. Кураноске засміявся, морщачи кутики очей.
– Ну
