href="#n_71" type="note">[71] Але фазан сяк-так утихомирив пса, а мавпу почав навчати принципам вірності панові й переконувати її підкорятися наказам Момотаро. Одначе мавпа, уникнувши іклів пса, залізла на дерево, що росло біля дороги, й не звертала уваги на напучування фазана. І лише завдяки спритності Момотаро все-таки вдалося зрештою вмовити мавпу. Дивлячись на неї та обмахуючись віялом, на якому було зображено схід сонця,[72] він спокійно сказав їй:
– Ну що ж, не хочеш – не йди зі мною. Та коли Оніґасіма буде підкорений, ти не отримаєш своєї частки скарбів.
Жадібна мавпа витріщила очі:
– Скарбів? А хіба на Оніґасімі є скарби?
– Іще й які! Там є такий дивовижний скарб – молоточок щастя, – варто постукати ним, і в тебе буде все, чого забажаєш.
– Значить, за допомогою цього молоточка можна буде добути скільки завгодно таких же молоточків, і тоді в кожного з нас буде все, чого ми забажаємо. Це добре. Прошу вас, візьміть мене з собою.
Момотаро, супроводжуваний псом, мавпою та фазаном, знову вирушив у путь, аби швидше підкорити Оніґасіму.
Оніґасіма – острів, який загубився далеко в морі. Та на ньому були не тільки голі скелі, як думали люди. Насправді острів був чарівним райським куточком, де росли кокосові пальми та щебетали райські пташки. Чорти, що народилися в такому раю, більше за все на світі любили, природно, мирне життя. Та ліпше сказати так: ті, кого називали чортами, були расою, вирощеною в радості значно більшій, ніж та, що дісталася людям. Чорти, про яких розказано в повісті про звільнення від горба,[73] танцювали цілісінькі ночі. Чорти, про яких розказано в повісті про маленького монаха, також, не відаючи про небезпеку, що загрожувала їм, милувалися дівчатами, які прямували до храму. Сютен-додзі,[74] що промишляв у горах Оеяма, або Ібараґі-додзі,[75] що промишляв біля брами Расьомон, вважаються рідкісними лиходіями. Але, можливо, Ібараґі-додзі ніжно любить тракт Судзаку, як ми любимо Гіндзу, й тому час від часу з’являвся біля брами Расьомон, яка стоїть на цьому битому шляху? А Сютен-додзі, я в цьому переконаний, спокійнісінько попивав свою горілку в якій-небудь печері в горах Оеяма. Чутки ж про те, що він викрадав жінок (я не збираюся судити про те, правдиві вони чи ні), розпускали самі жінки, от і все. Та чи можна беззастережно стверджувати, що жінки завжди розповідають про себе правду, – вже двадцять років я в цьому сумніваюсь. Що ж стосується Райко[76] та чотирьох знаменитих героїв, то, можливо, вони просто мали надмірну схильність до жінок.
У буйних тропічних заростях чорти грали на кото й танцювали, читали вірші стародавніх поетів – жили в мирі та спокої. Дружини та доньки чортів ткали, варили саке, плели вінки – загалом, жили так, як живуть наші дружини та доньки. А сиві відьми, що в них повипадали ікла, няньчили внуків та розповідали про те, які страшні ми, люди:
– Якщо будете пустувати, вас відправлять на Острів людей. Усіх чортів, які потрапляють на Острів людей, там обов’язково вбивають, як убили в
Червоне сонце на білому тлі – державний прапор Японії.
Повість про звільнення від горба – повість «Удзісюї-моноґатарі».
Ібараґі-додзі – підручний Сютен-додзі.
Райко (справжнє ім’я – Мінамото Йоріміцу,? – 1021) – полководець, герой багатьох історичних оповідей.
