більше любила тихі та спокійні ранки, коли чоловік із зятем ішли на роботу, нагодовані і вигуляні собаки відпочивали по своїх кутках, старі спали, хоч і хропли при цьому голосніше за п’яних матросів, Артемко бавився в якусь гру на комп’ютері, доки в школі карантин і батька вдома немає, а Таня дивилася бразильський серіал. Тоді Катрі було добре – можна розлягтися на широкому ліжку впоперек, і ніхто не буде казати, щоб вона забрала ногу чи руку, бо йому заважає, обкластися шоколадним печивом, заварити півлітрове горнятко червоного чаю з пелюсток троянд та поринути у світ пристрастей та млосних миттєвостей разом з котримсь із еротичних романів, які вона ховала у коробках з-під чобіт під ліжком. Це був час лише з нею і лише для неї… Але ось із сусідньої кімнати долітали крики старих про туалет і снідання, у Тані завершувався серіал, і вона терміново потребувала допомоги, бо в неї щось починало боліти, малий тягав за хвоста Рекса, і той його кусав, аж рев стояв по всій хаті. Тоді Катерина невтішно зітхала, ховала книжку та печиво до наступного дня і бралася до своїх обов’язків. У такі моменти вона почувалася капітаном великого корабля, без пильного нагляду якого той обов’язково сяде на міль чи зіткнеться з першим-ліпшим айсбергом.
– Катю, котра година? – верещала Софія Онуфріївна.
– Чверть на шосту, мамо! – відгукувалась невістка.
– То, може, мене хтось погодує, чи я так і буду тут сидіти, допоки не здохну? – розпиналась бабця.
Катя несла каструлю з картоплею та накладала старій у миску. Ложку за ложкою згодовувала бабці щойно приготовану страву і кидалась на кухню – посуду на всіх завжди не вистачало. Далі приносила поїсти і мовчазній Дарині Миколаївні – проти годування та не заперечувала, хоч і здавалось, що стара з віком забула всі слова, того й мовчить завжди, ні «дякую» не скаже, ні «будь ласка». Але й не просить нічого, що вже суттєво полегшувало тягар, який лежав на плечах Катерини. Жінці навіть здавалося, що вона не відходить від мийки та плити, й усе її життя складається тільки з каструль і брудних тарілок.
– Жінко, принеси хліба! Ти ж знаєш, я не їм без хліба! – Остап Свиридович спересердя кидав ложку в тарілку, і борщ червоними маками розквітав на ще мить тому сніжно-білій скатертині.
– Мамо, можна добавки? – простягав свою миску Руслан.
– Де тобі ту добавку? – кидалась на чоловіка Танечка, враз забуваючи про свої недуги. – Вже черево таке, що скоро в двері не пролізеш! Як додому повертатимешся?
– Не слухай її! Зараз усе буде, Русланчику, – відказувала теща, нарізала хліб Остапу Свиридовичу й, ухопивши порожню миску, квапилась на кухню. На брудній плиті – часу відшкребти засохлий та пригорілий бруд не було, там постійно щось шкварчало та кипіло – стояли чотири каструлі. В найбільшій – розміром з баняк для варення – булькала зупа, шматочки картоплі раз у раз намагались вистрибнути з киплячої води. На сусідній конфорці варилися макарони – білястими слизькими вуграми плавали у щедро здобреній олією воді. На третій стояв чайник – свистів-шипів, знімався на мить,
