тоненьким білим килимком, у котрий тепер було загорнуте сіре місто. Днями проминув Новий рік, але його майже ніхто не святкував. А яке свято без годинникового циферблата, стрілки якого урочисто наближаються до опівночі, тим самим розділяючи людський час на рік минулий та рік прийдешній? Не було цьогоріч подарунків, келихів із шампанським, ялинкових прикрас, знижок та розпродажів – багато людей навіть з полегшенням зітхнули, їм ніколи не подобалась уся ця вимушена метушня. Богдан теж цього не любив, новорічні свята нагадували йому про Алісу. Зітхнув на повні груди. Ніякого Нового року, просто зима. Саме час прогулятися містом. Хоча ні, час на роботу. Цього разу він не запізниться.
Офісна будівля, в котрій розташувалося бюро перекладів укупі з «агенцією мандрів», зустріла його тишею й запустінням. Двері та вікна прочинені, ліфт безпомічно закляк, кабінетами гуляють протяги упереміш із зів’ялим листям та порожніми фірмовими бланками. Усе на місцях, проте жодної живої душі, як на одній із тих апокаліптичних картинок з колись популярних інтернет-добірок про покинуті людьми місцини. Апокаліпсис настав? Богдан озирнувся на свої сліди – ніби невеличкі острівці посеред безмежного океану пилюки. Давно ж тут не було людей! Увійшов до свого колишнього кабінету, навіщось замкнув за собою скляні двері, прочинив вікно, впускаючи сніг.
Його велике темно-шоколадне крісло теж укрите товстим шаром пилу, а посередині пилу – ні, цього не може бути! – відбитки чиїхось стегон та сідниць, нижню шухлядку вивернуто, Мириної фотографії немає. Хтось приходив сюди по неї. Сідав у його крісло. Нишпорив у його речах. Хтось забрав у нього й цю маленьку згадку про Миру. Богдан гепнувся у запилюжене крісло й утомлено заплющив очі. А хто сказав, що вона тут узагалі була? Може, він ніколи й не мав фотокартки усміхненої рудокосої дівчини, забраної у сріблясту рамку? Може, він ніколи тут і не працював?
– Турист – це непідвладна здоровому глузду істота! – Доглянута сорокарічна жінка з холодними синіми очима та типовим австрійським ім’ям Ірма – їхня перекладачка німецької – процокала височенними підборами до вікна і зачинила кватирку. – От їздили ми з групою в тур по Німеччині. Так один такий Scheißkerl,[4] перепрошую за брудне слово, який ще в дорозі встиг усім стати впоперек горла своїми безглуздими витівками, потай витягнув прапорець зі свастикою і робив селфі з ним біля Denkmal für die ermordeten Juden Europas.[5]
– Що ви кажете, дорогенька! – схопилась зі свого місця мініатюрна, коротко стрижена Ярослава, котру всі поза очі називали Славкою – на честь її рідної, вже не існуючої Чехословаччини. – І мав же таке нахабство!..
– Судячи з ваших слів, цей дивак особливо вам дихати заважав, – всміхнувся з-за свого монітора Богдан.
– Сподіваюсь, йому це так просто не минулося? – озвався кучерявий «француз» Георгій, якого тут усі кликали Жоржем.
– Одного разу пронесло, та вдруге вже ні, – вдоволено відповіла «німкеня», розглядаючи свій ідеальний манікюр на довгих музичних пальцях. – Йому цього знімка видалося замало, щоб похизуватись
Виродок (нім.).
Меморіал пам’яті убитим євреям Європи, відкритий 2005 року в центрі Берліна між Бранденбурзькими воротами та елементами бункера колишнього керівництва нацистської Німеччини. Являє собою величезне поле з-понад 2700 сірих плит.
