не зробивши висновків, тоді згоден. Ми з вами на різних платформах, пане Кошовий. У нас різні уявлення про те, що і як треба українцям робити далі, аби війна завершилася на нашу користь.
– Але ви прийшли до мене. Поговорити про війну?
– Говорити про війну краще, ніж воювати. Менше смертей.
– І тим не менше, ви говорите.
Запахло кавою. Вибачившись, Клим пішов у спальню й швидко перевдягнувся. Тим часом Магда принесла на круглій таці каву, поставила тацю на стіл, взяла одну чашечку собі й залишила чоловіків, щільніше причинивши за собою двері спальні. Кошовий вмостився за робочим столом, відчинивши заразом кватирку, сьорбнув з філіжанки, потому поставив її, розташувався, поклавши перед собою руки й переплівши пальці.
– Давайте до справ, пане Гірняк.
– Прошу дуже, давайте, – він теж надпив.
– Звідки ви знаєте про зміст згаданої записки? Ладний справді признався письмово перед тим, як убити суперника?
– «Українське слово» не приділяє уваги криміналу. Інші газети про вбивства пишуть. Маю знайомих серед кореспондентів. Все просто робиться, – він потер великим пальцем об указівний.
– З якого дива комусь здавати вам таку інформацію?
– Потреба в грошах – не диво, – гмикнув Гірняк. – Власне, аби йшлося про друзів чи бодай приятелів, відомості нічого б не коштували. Тут лише обмін, інформація на корони. Та й, чесно кажучи, за інших обставин я не платив би за таке свої кревні. Фонду нема, видання в нас не дуже багаті, особливо українські. Мене зацікавила саме історія стрільця Ладного.
– Припустімо. Хочете вимагати звільнення, почнеться рух, привернете до себе увагу патріотично налаштованих сил. Зрозуміло. Цікавить інше: звідки знаєте, що Ладний – убивця?
– Записка.
– Ви її не бачили, – Клим подався вперед. – Робити висновки на основі того, чого не бачили на власні очі, неправильно. Кажу, як правник і направду хороший адвокат. Отак я колись виступав у судовій залі.
– Ладного затримали біля тіла інженера. В помешканні, де він жив із своєю нареченою, Оксаною Антонів. У руці – револьвер, руки в крові, суперника вбито пострілом у голову. І головне, пане Кошовий, – застала його та сама Оксана, повернувшись додому. Вона викликала поліцію. Весь цей час Ладний лишався на місці, втекти не пробував. Поводився, як людина, котра виконала тяжкий обов’язок, усі свої земні справи завершила й готова завершити життя.
– Убив і чекав арешту?
– Саме так. У кімнаті лишив зізнання. Складається, пане Кошовий.
Клим відкинувся на спинку крісла. Розплів пальці, взяв каву, яка вже поволі вистигала, відпив половину, покрутив філіжанку в руці.
– Гаразд. Припустімо. Захар Ладний – убивця. Як накажете його рятувати? Може, він ще й сам зізнався?
– Мені це невідомо. Та якби признався – уже б знали.
– Хто?
– Колеги – газетярі, котрі зуби стерли на кримінальних хроніках.
