Франку там, у притулку. Він оцінив… – зараз Ладний говорив інакше, ніби виправдовувався. – То не було красне письменство. Не те, що називають літературою. Вірші в мене колись виходили, ну, то я так думав.
– Що ж тоді оцінив пан Франко? – заохотив Клим.
– Живу основу. Справжню – так сказав, – Захарові очі зблиснули. – То, мовляв, написано людиною, котра щиро пропустила через себе військові жахи й героїзм та жертовність, власний та інших. Переконував: з цього вправний автор може зробити не один, а навіть кілька творів. Ідея є в кожному реченні, на кожній сторінці.
– Добре. Де той щоденник?
– Спалив.
Це прозвучало просто й буденно.
– Для чого?
– Хтось почув про мої записи від Франка. Не скажу, хто, не має значення. Чоловік хотів купити в мене мої роздуми, розумієте? Платив гроші, ніби я жебрак нужденний і торгую думками. Аби попросили – слово честі, віддав би для доброї справи. Хай би люди читали. А так – ні. Розлютився і кинув у комин.
Клим наморщив чоло, впорядковуючи почуте.
– І ось тепер знову почали вести щоденник?
– Що б із того вийшло – не знаю. Кортіло занотувати все, що відчував. Як раніше. Знаєте, у госпіталі й потім письмо навіть полегшувало біль.
– Щоденники ведуть у товстих зошитах…
– Так, але в мене під руками був лише письмовий папір. І потім, ще не знав, чи щоденник заведу, чи просто вихлюпну думки.
– А вашими думками заволоділо вбивство Косацького?
– Намір такий був. Справді. Проте, не повірите, пане Кошовий, – щойно написав про таке, він зник, – Ладний хукнув у повітря, підкинув долонею невидиму повітряну кульку. – Випарувався. Біль лишився.
– Біль?
– Я коли писав, остаточно зрозумів – утратив Оксану. Що міг зробити, як вона вже давно з тим інженером. Вона єдина не зустріла мене як героя. Злякалася, побачивши живого, розумієте?
– Спробую. Ви погрожували їй?
– Оксані? Та Боже збав! Поговорити не міг, то інша справа.
– Вона уникала?
– Більше я. Хотів розмови, серйозної, раз і назавжди. Й усякий раз здавав назад. Потім, оці всі бари, де тебе знають, хочуть пригостити… Я зазвичай не вітаю це. Але тут вирішив: хай хоч хтось мені радий, слухає мене, поважає, хоче бачити. Тому й дозволяв.
Кошовий потер перенісся.
– Вчора ввечері ви почали писати щось на кшталт інтимної сповіді. Розмова з самим собою, лист до себе – вірно?
– Ви красиво це все назвали. Мабуть, так і є.
– У процесі вас відпустило. Ви, як кажуть, стравили пару. Зіжмакали недописане, викинули… Що далі?
– Вдягнувся й пішов геть із кімнати.
– Вас затримали з револьвером у руці. Зброя ваша?
– Моя. Лишив собі з війни. Майже всі так роблять.
– Я не закидаю вам цього, Захаре. Цікавить інше: для чого ви взяли його з собою, коли виходили?
– Звичка.
– Для слідства й тим
