і було. Лиш сміливість не для вбивства. На фронті я стріляв у москалів, будучи цілком тверезим.
– Це так само треба доводити, Захаре. Ну, що ви збиралися не битися, а миритися.
– І поки не доведу – сидітиму тут?
– Кажу ж вам: спосіб, який ви задумали, не годиться. Тож наберіться терпіння й дочекайтеся суду. І вже з зали, можете мені повірити, ви маєте всі шанси вийти виправданою, а отже – вільною людиною.
– Ні, – відчеканив Ладний.
Погляд і голос вкотре помінялися.
Стали не холодними – крижаними.
Кошовий ще не розумів, звідки в цій маленькій камері слід чекати небезпеки. Але вже відчув її наближення. Роззирнувся, мовби чекаючи, що зараз крізь стіни полізе якась містична потвора, – нічого й нікого більше в замкненій ззовні камері Клим не чекав.
– Прошу?
– Ні, – повторив Захар. – Не піду я на суд. Це означатиме – винен. Судити себе не дам.
– Іншого способу вийти на волю, ніж за рішенням суду, я не знаю.
– Я знаю.
Стрілець неквапом розвернувся спиною до відвідувача.
Широким кроком скоротив відстань до нар.
Присів, незграбним жестом скинувши мазепинку на підлогу.
Нахилився, аби взяти.
Став для чогось на коліна.
Затримався трошки довше, ніж треба, аби просто підняти впалу шапку.
Коли випростався й розвернувся, Кошовий побачив націлене на себе револьверне дуло.
– Отак, – виплюнув в’язень.
Розділ п’ятий
Втікач і заручник
Климові відібрало мову.
Він чекав усього, окрім такого повороту. Руки мимоволі піднялися догори, завмерши на рівні плечей. Він позадкував, відступаючи до дверей, при цьому дивуючись ясності власного розуму. У голові крутилося: звідки зброя, хоча насправді він мав думати, як уберегти своє життя, й тремтіти від страху.
Не соромно, на його місці подібне відчув би всякий.
– На місці, – неголосно й при цьому – твердо наказав Ладний, вільною лівою рукою прилаштовуючи мазепинку на голову. – Стій на місці.
– Куди ж тут…
– Мовчи, – стрілець уже відкинув політес. – Маєш інший спосіб, пане адвокате. Такого не передбачив ніхто, правда ж? Зараз ти виведеш мені звідси.
– Куди?
– На волю. Невинна людина не має сидіти за ґратами.
– Я доведу…
– Вже довів, пане правник.
– Що довів?
– Мене не слухатимуть. І не повірять. Шансів не маю. Ти такий самий, як ті, хто тримає мене тут.
Віко сіпалося, й Кошовий хотів, як зазвичай, торкнутися пальцем, аби припинити.
– Геть руки!
– Та я…
– Тримай рівно! – стрілець підніс голос. – Я повинен бачити тебе. Без жартів, Кошовий. І без фокусів, знаю я вас.
– Кого
