речі, – продовжував він, – я ж багатьох знаю у вашому місті! Приміром, Моргенрота – готовий одяг, і Гібсона – мануфактурний магазин…
– Невже? – перебила вона, – скільки хвилюючих митей пережила вона перед вітринами цих магазинів…
Молодик відчув, що нарешті заволодів її увагою – уперед! За хвилину він уже сів поруч. О, йому є що розповісти провінціалці: про торгівлю одягом, про свої мандри в Чикаго. О, які там розваги!
– Отже, вам пощастило – там вам дуже сподобається. Їдете до родичів?
– До сестри, – пояснила вона.
– Неодмінно побувайте в Лінкольн-парку, – жваво торохтів він. – А на бульварі Мічиган зараз споруджуються такі величезні будинки! Це просто другий Нью-Йорк, чудове місто! А театри, юрби народу! Переконаний – вам там сподобається!
Дівчина намагалась уявити все те, про що супутник розповідав, і якийсь невиразний біль охопив її. Власна провінційність супроти всього цього блиску… Керрі пам’ятала, що їде в Чикаго передовсім не для розваг. Але її юну уяву полонили перспективи, які розгорталися перед нею. Може, щось перепаде і їй? Приємно було відчувати увагу цього чемного молодика. Вона посміхнулась, коли він згадав відому актрису і додав, що Керрі на неї схожа. Куди їй до неї? Але таке порівняння все ж лестило.
– А ви затримаєтесь в Чикаго хоч трохи? – спитав він, невимушено усміхаючись.
– Хтозна… – Керрі раптом пригадала, що їй треба буде спочатку шукати роботу, і невідомо як усе обернеться…
– Але все-таки – може кілька тижнів ви тут пробудете? – спробував просунутись до мети, заглядаючи їй у вічі…
Як передати те, що між ними в цей час відбувалося? Її юна невловима принадність вабила його, хоч дівчина не була красунею. Вона цікавила його з тієї єдиної точки зору, яка тішить жінок і водночас лякає. Дівчина трималась невимушено, бо ще не навчилася всіх отих лукавих хитрощів, за якими жінки приховують свої справжні почуття. Іноді її поведінка могла здатися навіть дещо зухвалою. Якби в неї був хтось, хто дружньо застеріг її, що не слід так відкрито дивитись незнайомцю у вічі…
– А чому ви питаєте про це? – поцікавилась вона.
– Бо я сам пробуду там кілька тижнів. Я маю ретельно ознайомитися з товарами нашої фірми і одержати нові зразки. А тимчасом я міг би показати вам місто…
– Але я… Бачите, я ще не знаю, чи зможу. Я житиму у сестри, і…
– Ну, якщо сестра буде заперечувати, ми могли б придумати щось інше, – він вийняв олівець і маленький записник, наче про все вже було домовлене. – Тож яка ваша адреса?
Вона витягла гаманець, де лежав папірець з адресою.
Молодик дістав із задньої кишені штанів чималий гаманець із паперами, залізничними квитками, а також пачкою зелених банкнот. Гаманець справив на Керрі неабияке враження. Ні в кого з її знайомих не було такого… Та й узагалі: де б вона натрапила на таку
