вона була дурепа… Невже це так неминуче, й у вісімнадцять років усі дівчатка – ідіотки?!
А тоді вона, звичайно, вмить протверезіла. І бігла під звуки весільного маршу світ за очі і ледь не потрапила під машину…
А наступного ранку її, заплакану, кілька разів кликали до телефону, але вона не підходила, не бажаючи розмовляти з Івонікою… А коли покликали вчетверте, і вона зробила над собою зусилля та спустилася до віконця вахтерки, – ніякого Івоніки в слухавці не виявилося. Незнайомий голос вкрадливо поцікавився:
– Це Ірена?
Вона не готова була до такого повороту подій і тому промовчала.
– Алло, Ірена?
– Ви хто? – запитала вона похмуро.
– Я Анджей.
…Згодом вона дізналася, що він будь-що домагався поставленої мети. Абсолютно будь-якої.
– Який ще Анджей? – Їй наплювати було, що її слухають.
– Той, хто замовляв музику.
Вона промовчала.
– Я підібрав ваш записник… разом із номером телефону.
– І що? – запитала вона.
Проте вже через секунду додала:
– То засуньте цей записник… знаєте куди?
І жбурнула трубку на важіль…
Він був старший за неї на сім років. Жив сам, у величезній кімнаті – майже без меблів, але переміщатися по ній можна було тільки боком, попід стіною, бо весь простір займало середньовічне місто, побудоване… із сірникових коробок.
– Це що? – запитала вона, вперше переступивши поріг його кімнати.
– Та так, – він недбало махнув рукою. – Нічого особливого… Така собі моделька…
Вони зустрілися на нейтральній території – в кафе; Ніколан Петер прийшов у супроводі вродливої доглянутої жінки (з тих, хто до глибокої старості пунктуально відвідує спортзал, масажиста і косметолога). Дама, одначе, нервувалася, й Ірена з подивом збагнула, що джерелом її напруги є безневинна пані Хміль.
– …І ваші останні речі. Я дала читати їх синові – той у захваті, у нього половина класу стоїть у черзі на цей журнал…
Скоріше за все, дама брехала. Мабуть, їй тільки вчора ввечері вручили журнал, і вона спішно простудіювала Іренину повість, бажаючи мати тему для приємної розмови з потрібною співбесідницею…
Бо вона, Ірена Хміль, для чогось їм потрібна.
– Ви збираєтеся розмовляти зі мною як представники Комітету чи як приватні особи?
Дама посміхнулася – досить мило, але за посмішкою все-таки відчувалося напруження:
– Затишна обстановка… сприяє насамперед приватній бесіді.
– І все ж таки?
– Так, ми уповноважені говорити офіційно, – Петер, повненький сумний блондин, зітхнув. – Ми розуміємо ваше… м’яко кажучи, замішання.
– Ви, звичайно, знаєте, що ми з чоловіком розлучилися п’ять років
