Вона УСВІДОМИЛА, і мірні удари перестали бути фонограмою. Це дійсно билося серце – цілком певної, знайомої Ірені людини…
– Справа ось у чому, – Петер зітхнув. – Ми… гм, володіємо можливістю… Ми можемо перервати експеримент, закрити модель ззовні… Навіть якщо не брати до уваги пана Кромара, який в даному разі обов’язково загине… Якщо навіть не брати цього до уваги – вибух імовірнісних аномалій такої сили… здатен… заподіяти неконтрольовані наслідки… викликати не до кінця вивчені процеси… Я вже не кажу про міжнародний скандал – але простіше, грубо кажучи, нас чекає катаклізм, який…
– Тобто як – не брати до уваги? – здивовано запитала Ірена.
Пан Петер замовк.
– Тобто що не брати до уваги? Смерть Анджея?
Пан Петер болісно скривився:
– Ні… тобто… Річ у тім, Ірено, експеримент із самого початку ніс у собі небезпеку… для життя випробовувача. Пан Кромар…
– Пан Кромар ніколи не був схильний до авантюр, – відрубала Ірена. – І ніколи не ризикував би життям просто так… заради наукового інтересу. Гадаю, він був абсолютно упевнений… що йому вдасться провести експеримент і залишитися живим.
– Звичайно! – Петер скривився так, що обличчя його стало схоже на здутий гумовий м’яч. – Але експеримент виявився НАСТІЛЬКИ вдалим… Що це межує з катастрофою, Ірено. Боюся, що навіть Анджей… не міг припустити…
Серце в динаміках билося впевнено й рівно – але Ірена раптом похолола від думки, що ще секунда-дві – і воно зупиниться. Заволають, забігають невидимі співробітники пана Петера, і сам він проллє каву на світлі штани – і тільки вона, Ірена, залишиться сидіти нерухомо, і навіть чашка в її руці не здригнеться…
– Отже, Ірено, ми не можемо закрити модель ззовні… І підтримувати її життєзабезпечення не можемо теж. Бо кожна хвилина існування моделі породжує проблеми… зокрема, вибачте, етичні. Адже оте, створене паном Анджеєм… з кожною миттю стає все більш… як би це пояснити… автономним. І коли воно стане зовсім автономним… Бачите, це ракова пухлина на ймовірнісній структурі реальності…
Він іще щось говорив – збуджено і науковоподібно. Ірена пила каву і слухала, як дихає Анджей. Здається, і пульс, і дихання трохи прискорилися – можливо, він хвилюється, чи, може, бігає…
При слові «модель» їй уявилася збільшена копія сірникового містечка, запакована в непроникну капсулу. І де там, власне, розігнатися?…
Вона іронічно посміхнулася. Петер помітив її усмішку і перервався:
– Я розумію – все це звучить… може, фантастично або не цілком переконливо… Але єдина для нас можливість – знайти моделятора всередині моделі і, повторюсь, спонукати його… примусити його завершити експеримент!
Він замовк. На обличчі його, як не дивно, проступило полегшення – наче він нарешті переступив через вагання і вилив душу. Висловив усе начистоту.
Кава закінчилася. Ірена з жалем заглянула в порожню чашечку. (Попросити ще, чи що?)
