довкола заніміли від жаху.
– Вам що – життя набридло?
– Дякуйте Богові, що відбулися тільки колесом! Людина дає газ і навіть не береться за кермо!
– Ви не зрозуміли мене, – відказав злочинець. – За кермом сидів не я. Нас у машині було двоє.
У відповідь на цю приголомшливу заяву з багатьох грудей вихопилося тільки здушене «о-ох!» – і тут дверцята машини почали поволі відчинятися. Натовп (тепер це був уже натовп) мимоволі позадкував, і, коли дверцята зовсім відкинулися, запала гробова мовчанка. Потім дуже повільно, суглоб за суглобом, з розбитої машини виповзла бліда розхитана постать і почала невпевнено намацувати ґрунт лакованим черевиком неабиякого розміру.
Засліплений яскравим світлом фар, очманілий від безнастанного виття клаксонів, привид постояв, злегка заточуючись, і, коли погляд його зупинився нарешті на чоловікові в пильнику, незворушно запитав:
– Що с-сталося? Бензин с-скінчився, чи що?
– Та ви гляньте!
Кілька пальців показувало на ампутоване колесо. Він втупився в нього очима, а тоді звів погляд догори, неначе запідозрив, що воно звалилося з неба.
– Воно у вас відскочило, – пояснив хтось.
Він кивнув головою.
– С-спочатку я не помітив, що ми с-стоїмо.
Мовчанка. Потім, набравши в легені повітря й випроставши плечі, він діловито спитав:
– Хто-небудь з-знає, де тут можна за-заправитися?
Принаймні десятеро чоловіків (декотрі з них трималися на ногах не набагато краще за нього) заходилися втовкмачувати йому, що машину й колесо вже ніщо більше не зв’язує.
– З-здайте назад, – запропонував він, трохи поміркувавши. – Я с-спробую заднім ходом.
– Ви ж без колеса!
Він повагався, а тоді сказав:
– А чом би не с-спробувати.
Котячий концерт клаксонів досяг крещендо. Я завернув і газоном, пішов додому. Коло живоплоту я озирнувся. Облатка місяця сяяла над особняком Гетсбі, повертаючи ночі її первісну красу; місяць виявився живучішим від гамору й сміху, що відзвучали в іще освітленому садку. Несподівана порожнеча струменіла тепер з вікон та дверей, огортаючи цілковитою самотністю постать господаря, що стояв на сходах, звівши руку в прощальному жесті.
Перечитавши написане, я бачу, що може скластися враження, ніби я жив тільки подіями цих трьох вечорів, відділених один від одного кількома тижнями. Насправді ж вони були для мене випадковими пригодами того насиченого враженнями літа й о тій порі цікавили мене куди менше, ніж мої особисті справи. Чимало часу забирала в мене робота. Вранішнє сонце відкидало мою тінь на захід, коли я поспішав білими тіснинами Нью-Йорка до своєї контори. Я знав на ім’я всіх інших клерків та молодих маклерів, разом з ними снідав у напівтемних, переповнених ресторанчиках сосисками з картопляним пюре, запиваючи їх кавою. Я закрутив навіть роман з однією дівчиною із Джерсі-сіті, яка працювала в нас у бухгалтерії,
