style="font-size:15px;"> – Хто вас привів? – спитав він. – Чи, може, ви прийшли самі? Мене привели. Сюди майже всіх приводять.
Джордан не відповіла – тільки весело блиснула очима.
– Мене привела сюди дама на прізвище Рузвельт, – вів він далі. – Місіс Клод Рузвельт. Ви з нею не знайомі? Я з нею десь познайомився учора ввечері. Я оце вже тиждень п’ю – не просихаю, от і вирішив посидіти в бібліотеці, може, думаю, протвережуся.
– І як, допомогло?
– Здається, трошки. Поки що важко сказати. Я ж іще тільки годину посидів. Слухайте, я вам не казав про книжки? Вони справжні. Вони…
– Ви нам казали.
Ми врочисто потисли йому руку й знову вийшли в сад. На обтягнутому брезентом помості вже почалися танці: добродії похилого віку незграбно кружляли з молодими дівчатами, змушуючи їх весь час задкувати; більш вправні пари, сплетені, за останнім криком моди, в судорожних обіймах, тупцялися по краях, і багато дівчат танцювало самотою, кожна на свій лад, час від часу чечіткою даючи хвилинний перепочинок музикантові, що грав на банджо чи на ударних. З наближенням півночі зростали й веселощі.
Вже славнозвісний тенор проспівав щось неаполітанське, скандальновідоме контральто – щось джазове, а в перервах між виступами гості виконували власні «номери» в усіх куточках саду, і хвилі безтурботного, бездумного сміху підносилися до літнього неба. Естрадна пара близнят – не хто інші, як наші дівчата в жовтому – виконала в костюмах дитячу сценку, а тим часом почали розносити шампанське в келихах завбільшки з добрячу полоскальницю. Місяць уже підбився високо й поклав на воду протоки трикутник із срібних лусок, що злегка здригався в такт пружному, лункому бренькотові банджо в саду.
Ми з Джордан Бейкер і досі були разом. За нашим столиком сиділа ще одна пара: чоловік приблизно моїх літ і галаслива дівчина, що з найменшого приводу заходилася нестримним реготом. Я вже теж почував себе пречудово. Я випив дві полоскальниці шампанського, й усе, що відбувалося тепер перед моїми очима, набирало особливого, надзвичайно глибокого, одвічного значення.
Коли загальний галас на хвилину стишився, чоловік подивився на мене й усміхнувся.
– Ваше обличчя мені знайоме, – сказав він приязно. – Ви не служили під час війни в Третій дивізії?
– Авжеж, саме в ній. У дев’ятому кулеметному батальйоні.
– А я – в Сьомому піхотному полку, аж до червня вісімнадцятого року. Мені відразу здалося, що ми вже десь зустрічались.
Якийсь час ми обмінювалися спогадами про сірі, просочені дощем французькі сільця. Певно, він жив десь поблизу, бо раптом сказав мені, що кілька днів тому купив гідроплан і завтра вранці збирається випробувати його.
– Хочете, покатаємося разом, друже? Десь тут, понад берегом.
– А о котрій годині?
– Та о будь-якій, зручній для вас.
Я вже ладен був запитати, як його звуть, але в цю мить Джордан глянула на мене й, усміхаючись, спитала:
– Ну як, розгулялися нарешті?
