тут стихне.
– Тоді вже краще було б переїхати до Європи.
– О, то ви любите Європу? – несподівано голосно вигукнула Кетрін. – Я оце щойно повернулася з Монте-Карло.
– Справді?
– Так, рівно рік тому. Їздила туди з приятелькою.
– І довго там пробули?
– Ні, ми тільки з’їздили до Монте-Карло й назад. Через Марсель. Ми мали з собою понад тисячу двісті доларів, але за два дні в казино нас обдерли до нитки. І досі дивуюсь, як ми звідти ноги винесли. Боже, як я ненавиджу те місто!
Надвечірнє небо за вікном на мить заяскріло медяною блакиттю Середземного моря, але пронизливий голос місіс Маккі відразу повернув мене до вітальні.
– Я теж мало не зробила жахливої помилки, – енергійно призналася вона. – Мало не вийшла заміж за єврейчика, який упадав коло мене кілька років. А знала ж, що він мені у слід ступити не годен. І всі мені казали: «Люсіль, цей чоловік тобі у слід ступити не годен!» Та коли б я не зустрілася з Честером, він би мене кінець кінцем укоськав.
– Так-так, – покивала головою Міртл Вільсон. – Але ви все ж таки за нього не вийшли.
– Та звісно, що не вийшла.
– А от я вийшла, – не зовсім точно сказала Міртл. – Ось у чому різниця між тим, що випало на нашу долю.
– А нащо ти це зробила, Міртл? – спитала Кетрін. – Ніхто ж тебе не силував.
Міртл на мить замислилася.
– Я вийшла за нього тому, що вважала його джентльменом, – сказала вона нарешті. – Я вважала, що він людина вихована, а виявилося, що він і нігтя мого не вартий.
– Ти ж якийсь час кохала його без тями, – зауважила Кетрін.
– Кохала? Без тями? – обурилася Міртл. – Звідки ти це взяла? Я кохала його не більше, ніж оцього добродія.
Вона тицьнула пальцем у мій бік, і всі подивилися на мене з докором. Я спробував усім своїм виглядом показати, що наші стежки ніколи раніше не сходились.
– Якщо я й з’їхала з глузду, то лише тоді, коли погодилась одружитися з ним. Але я відразу зрозуміла свою помилку. Він позичив у когось костюм, щоб надягти на весілля, а мені навіть не сказав про це, і за кілька днів – його саме не було вдома – якийсь тип прийшов по той костюм. – Вона озирнулася, перевіряючи, чи всі її слухають. – «Як? – кажу. – Це ваш костюм? Уперше чую». Але костюм я все ж таки віддала, а потім упала на ліжко і ревма проревла аж до вечора.
– Їй справді вже треба йти від нього, – знову зашепотіла до мене Кетрін. – Вони прожили над тим гаражем цілих одинадцять років! А до Тома вона ж ні на кого навіть не дивилася.
Пляшка віскі – вже друга того вечора – тепер переходила з рук у руки, і тільки Кетрін не торкалась її, запевняючи, що їй «і без нього весело». Том викликав консьєржа й послав його по якісь знамениті сандвічі, які, мовляв, можуть замінити цілу вечерю. Я знову і знову поривався піти – мені хотілося пішки пройтися в лагідних сутінках до Центрального парку, але щоразу, коли я намагався підвестись, мене втягували в якусь безладну, галасливу суперечку,
