Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко

      Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної,

      Із ранкових туманів, з небесних октав,

      Коли думи збігалися з мли бездоріжної

      І незвіданий смуток за душу смоктав.

      Я від тебе жадав незвичайного й дивного,

      Щоб з’явилася маревом, видивом, сном,

      Щоби я знемагав од дихання нерівного,

      Од заклятої радості під вікном.

      І не міг я спекаться словесної пишності,

      Одсахнутись ураз од кокетливих мрій, —

      Волочив я тебе в ореолі безгрішності

      Крізь хитливих ілюзій розкиданий стрій.

      Припливла ти до мене з прибоєм уяви,

      Несподівано встала над смутком чекань,

      Розцяцькованих мрій павіани і пави

      Повтікали лякливо під купол світань.

      Розгубили вони свої зваби і почесті,

      І сьогодні вклоняється серце моє

      Тій земній, соромливій, жагучій жіночості,

      Що красою життя – материнством – стає.

      Говорю я з тобою мовчки,

      Тиша хмарою проплива.

      І вовтузиться думка, мов квочка[48],

      В намаганні родить слова.

      Тиша важчає. Терпнуть губи,

      Тиша репне навпіл ось-ось.

      Припаду я шалено й грубо

      До безумства твоїх волось.

      Упаде розідрана маска,

      І сполохана вгледиш ти,

      Скільки в тиші чаїлося ласки,

      Скільки в грубості – теплоти.

      Насміються з своєї беззубості

      Прописні допотопні думки,

      Джерелом вдарить ніжність із грубості,

      Заворкують живі струмки.

      Задихнеться від люті сірість —

      Нам на щастя, а їй на зло.

      Поміж нас підведеться щирість

      І з’єднає наше тепло!

      Ну скажи – хіба це фантастично,

      Що у цьому хаосі доріг

      Під суворим небом,

      Небом вічним,

      Я тебе зустрів і не зберіг!

      Ти і я – це вічне, як і небо.

      Доки мерехтітимуть світи,

      Буду Я приходити до Тебе,

      І до інших йтимуть

      Горді Ти.

      Як це все буденно!

      Як це звично!

      Скільки

Скачать книгу