Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко

      Там, у степу, схрестилися дороги,

      Немов у герці дикому мечі[38],

      І час невпинний, стиснувши остроги[39],

      Над ними чвалить вранці і вночі[40].

      Мовчать над ними голубі хорали[41],

      У травах стежка свище, мов батіг.

      О, скільки доль навіки розрубали

      Мечі прадавніх схрещених доріг!

      Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.

      Твоя краса цвіте в моїх очах.

      Але скажи: чи ти зі мною поруч

      Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

      Земле рідна! Мозок мій світліє,

      І душа ніжнішою стає,

      Як твої забаганки і мрії

      У життя вливаються моє.

      Я живу тобою і для тебе,

      Вийшов з тебе, в тебе перейду,

      Під твоїм високочолим небом

      Гартував я душу молоду.

      Хто тебе любов’ю обікраде,

      Хто твої турботи обмине,

      Хай того земне тяжіння зрадить

      І з прокляттям безвість проковтне!

      Люди – прекрасні.

      Земля – мов казка.

      Кращого сонця ніде нема.

      Загруз я по серце

      У землю в’язко.

      Вона мене цупко трима.

      І хочеться бути дужим,

      І хочеться так любить,

      Щоб навіть каміння байдуже

      Захотіло ожити

      І жить!

      Воскресайте, камінні душі,

      Розчиняйте серця і чоло,

      Щоб не сказали про вас грядущі:

      – Їх на землі не було…

      Торжествують:

      Він не спотикався,

      Не змочив —

      Ні разу! —

      Підошов,

      Проти вітру —

      Жоден раз! —

      Не пхався…

      Але ж він нікуди і не йшов!

      Одійде в морок підле і лукаве,

      Холуйство у минувшину спливе,

      І той ніколи не доскочить слави,

      Хто задля неї на землі живе.

      Люди часто живуть після смерті:

      Вріже дуба, а ходить і їсть,

      Перепродує мислі підтерті

      У завулках тісних передмість.

      Гилить

Скачать книгу