Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1. Мигель де Сервантес Сааведра

      Великий ти, хоча й не володар,

      Із перів пер, вояк над вояками,

      Звитяжець, не звитяжений віками, —

      Страшний усім могутній твій удар.

      Я знавіснів од Анжеліки[40] чар

      І у світи подався із нестями;

      Блукаючи за дальніми морями,

      Приносив жертви славі на олтар.

      Тобі не рівен я, безсмертя лавра

      Лиш Дон Кіхоту присудили люди,

      Хоч ми обидва в шалі запальні.

      Мені ж ти рівен, бо і скіфа, й мавра

      Зумів скорить, і ми відомі всюди

      Коханням нещасливим нарівні.

      Рівнятися мені із вами годі,

      Гишпанський Фебе, пане іменитий,

      Хоч був мій меч у світі знаменитий,

      Блищав колись на заході й на сході.

      Не рад я був найвищій нагороді,

      Я знехтував корону й самоцвіти,

      Лиш Кларідьяні[42] прагнучи служити,

      Що сяяла мені в божистій вроді.

      Кохав її, бо сила чар жила в ній;

      Коли ж, було, я розлучався з нею,

      Боялася мене вся піднебесна.

      А ви, Кіхоте, рицарю преславний,

      Безсмертні стали через Дульсінею,

      А через вас вона – вродлива й чесна.

      Всі знають, Дон Кіхоте, що дурниці

      У голову віддавна вам запали,

      Проте не скаже ні один зухвалий,

      Щоб ви колись робили вчинки ниці.

      Потугою рицарської правиці

      Неправду ви не раз в бою долали,

      За що вам добре чосу завдавали

      Невігласи, ледаща і п’яниці.

      Коли ж та Дульсінея-верхоумка,

      Уперта в неприступності суворій,

      Не зглянеться на ваше люте горе, —

      Хай вас утішить у нещасті думка,

      Що Санчо Панса – це не той посланець,

      Вона – колода, ви їй – не коханець.

      Б. Мій друже Росинанте, чом ти схуд?

      Р. Важка робота, а кормів бракує.

      Б. Хіба ж тебе хазяїн не годує?

      Р. Сам бачиш, як цінує він мій труд.

      Б. Не будь ослом, котрий, як прийде скрут,

      На свого пана завжди пащекує.

      Р. Він сам осел. Чи ба, як каверзує:

      Надумав закохатись, шалапут.

      Б. А що тобі?

      Р. Кохати не до речі.

      Б. Та ти філософ!

      Р. Певно, з голоднечі.

      Б. То пожалійся на слугу.

      P. Ox-ox!

      Кому тут, справді, можна пожалітись?

      Що пан, те і слуга; як придивитись —

      Кобилячі в них голови в обох.