бравий Еспландіан полетів у двір і став терпеливо чекати вогненної кари.
– Нуте, що там далі? – спитав парох.
– Далі йде «Амадіс Грецький», – одказав цирульник, – та на цій полиці, здається мені, стоять самі-но Амадісові родичі.
– То нехай же всі летять у двір, – постановив парох. – Щоб укинути в вогонь королеву Пінтікінестру й пастуха Дарінеля з його еклогами та всіма викрутасами й вихилясами, що понариговував його автор, я б і рідного батька заодно спалив, якби він узяв на себе постать мандрованого рицаря.
– І я так гадаю, – сказав цирульник.
– І я, – мовила небога.
– А коли так, – сказала ключниця, – то в двір їх усіх!
Узявши цілу купу книг, вона, щоб не спотикатися дарма по сходах, повикидала їх у вікно.
– А то що за бандура? – спитав парох.
– Це, – сказав цирульник, – «Дон Олівант Лаврський».
– Сю книгу скомпонував автор «Саду квіток розмаїтих»,[67] – зауважив парох, – і, правду кажучи, я не знаю, котра з тих двох книг більш правдива чи, вірніше, менш брехлива. Одно знаю: книга дурна, аж світиться. У двір її!
– Далі йде «Флорісмарт Гірканський»,[68] – оповістив цирульник.
– Ага, і пан Флорісмарт є тут? – сказав парох. – Далебі, і йому не минеться. Хоч уродився він за надзвичайних обставин і мав усякі чудородні пригоди, та написане те все так сухо й лемéхувато, що іншої долі й не заслуговує. У двір його, пані господине, та й оце ще візьміть на додачу.
– Оце по-моєму, панотче, – сказала ключниця, з великою втіхою виконуючи той наказ.
– А ось «Рицар Платір»,[69] – читав далі цирульник.
– Древня книга, нічого сказати, – зауважив парох, – а проте ласки не заслуговує. І її давайте в ту саму купу, чого там!
Так же і зробили. Розгорнули ще одну книгу, що називалася «Рицар Хреста».[70]
– Заради такої святобливої назви можна було б простити авторові його неуцтво. Та знов же недарма кажуть: «За хрестом сам диявол з хвостом». В огонь його.
Цирульник узяв іще одну книгу й сказав:
– А се «Зерцало рицарства».[71]
– О, я добре знаю її достойність, – сказав парох. – Тут фігурує сеньйор Рінальд Монтальбанський зі своїми друзями й товаришами, що самого Кака в шахрайстві упослідили, а також Дванадцять Перів Франції посполу з їхнім правдомовним дієписцем Турпіном. Щиро кажучи, я засудив би цих героїв лише на доживотне вигнання з огляду хоча б на те, що вони вже раніше тривожили уяву знакомитого Маттеа Боярда,[72] а згодом на тій самій основі виткав свою поему правдиво християнський поет Лодовіко Аріосто. Як я знайду його тут і побачу, що він говорить не по-рідному, а по-чужоземському, то не велико його вшаную, як же по-рідному, то схилю перед ним голову.
– У мене він є по-італійськи, – сказав цирульник, – та я його
Флорісмарт Гірканський» (1556), він же у розділі ХІІІ фігурує під назвою «Фелісмарт Гірканський» (Felixmarte de Hircania) – рицарський роман Мельчора Ортеґи.
