гине – нема чого далі перебирати й перевіряти.
– Не зовсім так, пане куме, – заперечив цирульник, – бачите, зараз у мене в руках славнозвісний «Дон Бельяніс».
– Сьому, – одрік парох, – за другу, третю й четверту частину не завадило б ревеню дати, аби з них зайва жовч зійшла, та повикидати ще всі дурниці про Замок Слави й іншу таку бридню; тож відкладімо розгляд на потім, побачимо, чи він виправиться, чи ні, та й будемо вже чи карати, чи милувати. А поки що беріть його, куме, до себе додому, лише нікому читати не давайте.
– Оце добре, – сказав цирульник.
Не бажаючи більше того клопоту з рицарськими романами, він велів ключниці забрати всі ті фоліанти й повикидати у двір. А ключниця до того торгу й пішки – книжки палити їй любіше було, аніж тонкеє та широкеє полотно ткати. Вхопила їх цілий оберемок, штук вісім, чи що, та й викинула в вікно. Одну книжку, правда, впустила, ідучи; підняв її цирульник, аж то «Повість про славного рицаря Тиранта Білого».
– Боже правий! – аж скрикнув парох. – Невже то й справді «Тирант Білий»?[76] Дайте мені його, куме, то ж цілий скарб насолоди, ціле море втіхи! Є там зацний рицар Дон Господи-Помилуй Монтальбанський, брат його Томас і витязь Фонсека, описується там і двобій хороброго Тиранта з британом, і витівки дівчини Ясочки, і жарти та зальоти вдовички Тихолітської, і, вкінці, любощі цісаревої зі стайничим Іполитом. Правду вам кажу, пане куме, штилем своїм ця книжка найкраща в світі: рицарі в ній їдять, сплять, помирають дома в постелі, перед смертю пишуть духівниці, і ще є тут багато всякої всячини, що в інших книжках сього ґатунку не знайдеш. Проте автор і тут ухитрився нагородити чимало нісенітниць, що дають нам привід засудити його твір на довічну каторгу. Візьміть його додому, почитайте, то й побачите, що моя правда.
– Нехай і так, – погодився цирульник. – А що ми зробимо з цими дрібними книжечками?
– То, мабуть, не рицарські романи, а вірші, – сказав парох.
Розгорнувши одну таку книжку, він побачив, що то була «Діана» Хорхе де Монтемайора,[77] і, гадаючи, що й інші будуть того самого ґатунку, промовив:
– Цих книжок не треба палити, як тамтих: вони не роблять та й не робитимуть такої шкоди, як рицарські романи. Се твори цілком пристойні, вони нікому нічим не загрожують.
– Ох, добродію, – впала в річ небога, – краще буде, як ви і їх на ту кару засудите, бо як вилікуються мій дядько від тої рицарської мани, то їх іще, боронь Боже, на вірші потягне, і забандюриться їм стати пастушком: ходитимуть усе гаями та лугами, співатимуть, у сопілочку свистітимуть або ще й самі поетом зробляться, а то, кажуть, хвороба заразна і невигойна.
– Правду мовить панночка, – сказав парох, – краще нам і цю спокусу з-перед очей нашого приятеля забрати. Та коли вже ми почали з Монтемайорової «Діани», то, як на мене, палити її все-таки не слід, лише повикидати з неї всі вигадки про чарівницю Фелісію[78] та любовне дання, а також занадто розтягнені
«Повість про славного рицаря Тиранта Білого» – рицарський роман Жоана Мартуреля, завершений Марті Жоаном де Ґальбою, уперше опублікований валенсійською мовою 1490 р. У романі Сервантеса йдеться про його іспанський переклад «Могутній і непереможний рицар Тирант Білий, у п’яти частинах» (1511). Захоплений про нього відгук «цензорів» із сервантесівського роману не є перебільшенням.
Чарівниця Фелісія – героїня «Діани» Монтемайора, яка вирішує любовні дилеми персонажів.
