ось іще «Пастух Філіди».[84]
– То не пастух, – зауважив священик, – а вельми розумний і дотепний великосвітський пан; сю книжку бережіть, як перлину коштовну.
– Оцей грубенький том, – вів далі цирульник, – має назву «Скарбона розмаїтих поезій».[85]
– Якби їх не було стільки багато, – сказав парох, – то вони цінувалися б вище. Треба вилучити й вичистити з сієї книжки всяку мізерію, що втислася поміж правдиво гарні речі. Не даймо її вогню на поталу, бо автор її – мій приятель, а крім неї, він написав іще й інші твори, піднесені й героїчні.
– А ось «Пісенник» Лопеса Мальдонада, – оголосив цирульник.
– І сієї книги автор, – промовив парох, – належить до моїх добрих друзів. Коли він сам свої пісні рецитує, то всі дивом дивуються: так же то солодко співає, що прямо душу пориває. Еклоги в нього, щоправда, довгуваті, але, як то кажуть, запас біди не чинить. Нехай же й його книжка йде між вибранці. А то що за книга обік неї?
– «Ґалатея» Мігеля де Сервантеса,[86] – одказав цирульник.
– Ми з цим Сервантесом здавна великі друзі: вірші він так собі віршує, зате нещастями своїми багатьох перевершує. Книга його містить у собі деякі незлі вигадки, дещо ніби обіцяє, але кінців не виводить – треба, отже, чекати заповіданої другої частини: може, далі там усе ліпше буде, і тоді ми зможемо її помилувати, а тим часом, пане куме, тримайте її у себе в схові.
– Згода, – одповів цирульник. – А ось іще три книжки заразом: «Араукана» дона Алонса де Ерсільї,[87] «Австріада» Хуана Руфа, підсудка кордовського,[88] та «Монсеррат» валенсійського поета Кристобаля де Віруеса.[89]
– Сі три книги, – сказав парох, – то найкращі епопеї, написані кастильською мовою, вони гідно стоять поруч із найзнаменитшими італійськими поемами. Збережімо їх, яко найцінніші здобутки гишпанської поезії.
Переглянувши таку велику силу книг, парох аж заморився і ладен був уже засудити на спалення всю решту без розбору, та тут саме цирульник розгорнув іще одну – «Сльози Анджеліки».[90]
– Я перший проливав би сльози, – промовив парох, почувши ту назву, – якби хто казав спалити сю книгу, бо автор її – один з найкращих поетів не лише в Гишпанії, а і в цілому світі; крім того, він пречудово переклав дещо з Овідієвих «Метаморфоз».
Розділ VII
Про другий виїзд нашого доброго рицаря Дон Кіхота з Ламанчі
У цей час почулося голосне гукання Дон Кіхота:
– Сюди, сюди, хоробре рицарство! Час і пора вам явити міць потужних правиць ваших, бо вже двораки в турнірі гору почали брати!
Довелося бігти на той крик і галас, припинивши огляд у книгозбірні, через що, здається, мусили прийняти муку вогненну без жодного суда й розправи «Каролея» та «Лев Гишпанський», а також «Цісареві діяння» дона Луїса де Авіли,[91] що, безперечно, заслуговували пощади; якби парох був їх побачив, гадаю, що вони не підлягли б такому
«Пастух Філіди» – найвідоміший твір Луїса Ґальвеса де Монтальво, друга Сервантеса; вийшов у Мадриді 1582 року, потім кілька разів поспіль в інших містах Іспанії та за її межами.
«Перша книга Ґалатеї, поділена на шість частин» (1585), пасторальний роман самого автора.
Одна з найзначніших епічних поем видатного іспанського поета й воїна «золотого віку» Алонсо Ерсілья-і-Суньїґи (1533–1594), за яку він отримав почесне звання «іспанського Верґілія». У ній ідеться про конкісту (завоювання земель в Америці), війну іспанців і араукан (мапуче) – численної групи індіанців, які заселяла землі сучасної Арґентини й Чилі.
Поема іспанського поета й воїна Хуана Руфо Ґутьєреса (1547–1620), який вважається літописцем дона Хуана Австрійського (1545 чи 1547–1578), воєначальника й дипломата часів правління його брата, короля Іспанії Філіпа ІІ. Хуан Руфа супроводжував Хуана Австрійського під час походу проти повсталих морисків (див. комент. до розд. Х) у Ґранаді (1568) й у битві при Лепанто був на одній з ним галері; Сервантес теж воював під його командуванням. Події цих походів лягли в основу «Астуріади», тож висока оцінка поеми може випливати й із цього факту. Хуан Руфа був також членом судейської колегії в Кордові.
Кристобаль де Віруес (1550–1614), драматург та епічний поет, теж брав участь у битві при Лепанто. Поема «Монсеррат» (1587), написана іспанською, розробляє середньовічну легенду про ченця Ґаріна й заснування монастиря Монсеррат.
«
