службових обов’язків. А Джіма Гокінса я думаю залишити тут. Він заночує в моєму домі, і, з вашого дозволу, прошу дати йому паштету, хай повечеряє.
– Звичайно, Лівсі, про що мова! – відповів сквайр. – Гокінс заслужив сьогодні більшого, ніж паштет.
Мені принесли великий шмат паштету з голубів. Сівши за маленький столик, я з величезною охотою повечеряв, бо був голодний, як вовк. Тим часом містер Денс вислухав ще кілька компліментів і пішов.
– А тепер, сквайре… – сказав лікар.
– А тепер, Лівсі… – сказав тієї ж миті сквайр.
– В один голос! – розсміявся доктор Лівсі. – Сподіваюсь, ви чули про цього Флінта.
– Чи чув я про Флінта?! – вигукнув сквайр. – Ви питаєте, чи чув я про Флінта? Та це ж був найкровожерніший з усіх піратів, які будь-коли плавали по морях. Чорна Борода у порівнянні з Флінтом просто дитина. Іспанці так боялися його, що, між нами кажучи, сер, я іноді навіть пишався з тим, що він англієць. Я бачив його вітрила на власні очі біля Тринідаду, але лякливий наш капітан, помітивши їх, негайно повернув назад. Повернув назад, сер, в Порт-оф-Спен.
– Так, я й сам чув про нього тут, в Англії, – сказав лікар. – Але мова ось про що: чи були в нього гроші?
– Гроші! – скрикнув сквайр. – Та ви ж чули, що розповідав Денс? Чого ж іще шукали ті волоцюги, як не грошей? Хіба ж їм треба ще щось, крім грошей? Заради чого б вони ризикували своєю підлою шкурою?
– Про це ми скоро довідаємося, – відповів лікар. – Але ви так розпалилися, що я не можу й слова вимовити. Я хотів би з’ясувати одне: скажімо, тут, у моїй кишені, лежить ключ, який може нам вказати місце, де Флінт сховав свої скарби. Та чи ці скарби варті розшуків?
– Чи варті розшуків, сер?! – вигукнув сквайр. – Та безперечно ж, варті! Якщо ми справді маємо в руках той ключ, що про нього ви кажете, то я негайно зафрахтую судно, візьму вас і Гокінса з собою і здобуду ці скарби, навіть якщо шукатиму їх рік!
– Прекрасно, – сказав лікар. – У такому разі, якщо Джім не заперечує, давайте розкриємо пакет.
І він поклав згорток на стіл.
Пакет був міцно зашитий нитками. Лікар розкрив свій ящик з інструментами і розрізав шви хірургічними ножицями. У згортку було дві речі: зошит і запечатаний конверт.
– Насамперед подивимося зошит, – запропонував лікар.
Сквайр і я зацікавлено дивилися лікареві через плече, як він перегортав сторінки зошита, бо, перш ніж розкрити його, він ласкаво покликав мене до себе від столика, за яким я вечеряв, і запропонував взяти участь у дослідженні загадкового згортка.
На першій сторінці зошита ми побачили лише кілька уривчастих слів, ніби хтось знічев’я чи для проби пера писав усе, що спаде на думку. Між іншим, тут був і той напис, що його капітан витатуював у себе на руці: «Хай здійсняться мрії Біллі Бонса», й інші, йому подібні, як наприклад: «Містер Б. Бонс, штурман», «Досить рому», «На Палм-Кі він дістав усе». Були й інші написи, що складалися здебільшого з одного слова, чи й зовсім незрозумілі.
