the work upon the schooner. Thither we had now to walk, and our way, to my great delight, lay along the quays and beside the great multitude of ships of all sizes and rigs and nations. In one, sailors were singing at their work, in another there were men aloft, high over my head, hanging to threads that seemed no thicker than a spider’s. Though I had lived by the shore all my life, I seemed never to have been near the sea till then. The smell of tar and salt was something new. I saw the most wonderful figureheads, that had all been far over the ocean. I saw, besides, many old sailors, with rings in their ears, and whiskers curled in ringlets, and tarry pigtails, and their swaggering, clumsy sea-walk; and if I had seen as many kings or archbishops I could not have been more delighted.
And I was going to sea myself, to sea in a schooner, with a piping boatswain and pig-tailed singing seamen, to sea, bound for an unknown island, and to seek for buried treasure!
While I was still in this delightful dream, we came suddenly in front of a large inn and met squire Trelawney, all dressed out like a sea-officer, in stout blue cloth, coming out of the door with a smile on his face and a capital imitation of a sailor’s walk.
«Here you are», he cried, «and the doctor came last night from London. Bravo! The ship’s company complete!»
«Oh, sir», cried I, «when do we sail?»
«Sail!» says he. «We sail tomorrow!»
7
Я їду до Бристоля
Значно більше часу минуло, ніж гадав сквайр, поки ми були готові вийти в море. Не здійснилися й інші наші плани, навіть намір доктора Лівсі бути зі мною: йому довелося поїхати до Лондона, аби знайти того, хто замінив би його на час відсутності. Сквайр клопотав у Бристолі. А я жив у його садибі під охороною старого єгеря Редрета майже як в’язень, весь сповнений мрій про море, про дивні острови й пригоди. Багато годин просидів я над картою і вивчив її напам’ять. Сидячи біля вогню в кімнаті домоурядника, я в мріях своїх підпливав до острова з різних боків. Досліджував кожен вершок його поверхні, у тисячний раз видирався нагору, що її пірати назвали Підзорною Трубою, і з вершини її милувався чудовими й мінливими краєвидами. Іноді в моїй уяві острів аж кишів дикунами, і ми змушені були від них захищатись. Іноді його заселяли небезпечні хижі звірі, які ганялися за нами. Але при всій моїй фантазії я не міг передбачити тих дивних і трагічних подій, що сталися з нами там насправді.
Так минали тижні, аж поки одного чудового дня надійшов лист, адресований докторові Лівсі, з такою припискою:
«Якщо лікар відсутній, лист мають відкрити Том Редрет або молодий Гокінс».
Підкоряючись цьому наказові, ми прочитали (або, точніше, я прочитав, бо єгер так-сяк міг читати тільки друковане) такі важливі новини:
«Готель „Старий якір“, Бристоль
1 березня 17… року.
Дорогий Лівсі!
Не знаючи, чи ви зараз у моїй садибі, чи ще в Лондоні, я пишу одночасно на обидві адреси.
Судно придбано й споряджено. Воно стоїть на якорі, готове до відплиття. Ви ніколи й не мріяли про кращу шхуну – дитина може нею керувати. Місткість – двісті тонн. Назва – „Еспаньйола“.
Я дістав її з допомогою мого давнього приятеля Блендлі, який виявився чудовим ділком. Цей прекрасний чоловік працював для мене достоту мов каторжний. Та що казати, кожен у Бристолі хотів допомогти мені, варто було тільки натякнути про мету нашого плавання, тобто про наші скарби…»
– Редрет, – сказав я, перериваючи читання, – докторові Лівсі це не сподобається. Сквайр таки роздзвонив про все.
– А хто важливіший, сквайр чи твій лікар? – пробурмотів єгер. – Чого б це йому мовчати? Щоб догодити докторові Лівсі, чи що?
Я не став з ним сперечатися і читав далі:
«Блендлі сам відшукав „Еспаньйолу“ і, завдяки своїй спритності, купив її за сміховинно малу ціну. Правда, є в Бристолі людці, які дуже не люблять Блендлі. Вони навіть базікають, ніби цей чесний чоловік все робить тільки за гроші, ніби „Еспаньйола“ належала йому і він продав мені її втридорога, – безсоромний наклеп! Ніхто з них не наважується, проте, заперечувати добру якість судна.
Отже, досі не було ніяких затримок.
